Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Давида Рікардо. Вона грунтується на положенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються з виробництва тих товарів, які мають відносно більш низькі витрати порівняно з іншими країнами.

Теорія Рікардо пояснює переваги міжнародної торгівлі, враховуючи головним чином міжнародні відмінності у природно-кліматичних умовах виробництва товарів. Проте з розвитком промисловості, насамперед обробної, їхня роль як фактора виробництва помітно зменшилась. Вирішальну роль стали відігравати виробничі фактори суспільного походження.

Ця ідея дістала своє відображення в неокласичній двофакторній моделі Хекшера-Оліна, згідно з якою два основні фактори – матеріальні та людські ресурси – розподілені між країнами нерівномірно. Тому в умовах відкритої економіки кожна країна прагне спеціалізувати свій експорт на тих товарах, стосовно яких вона має надмірну кількість виробничих факторів, і, як наслідок, порівняно низькі ціни. І навпаки, країна буде прагнути імпортувати ті товари, на які у неї відчувається дефіцит виробничих факторів, а тому й порівняно високими є ціни.

Згідно з даною моделлю, у процесі міжнародної торгівлі ціни факторів виробництва вирівнюються, і відповідні країни втрачають початкові переваги. Це пояснюється тим, що з розвитком експортних галузей кожної країни її виробничі фактори перестають бути надмірними, попит на них порівняно з пропозицією вирівнюється і ціни зростають до рівноважного рівня.

Вирівнювання цін факторів виробництва ліквідує порівняльні переваги окремих країн, розширює коло країн – експортерів певних видів товарів і сприяє виникненню міжнародної конкуренції за отримання порівняльних переваг на вищому рівні економічного розвитку.

Ці процеси викликали необхідність модифікації двофакторної моделі Хекшера-Оліна. Спочатку вона була доповнена таким фактором, як кваліфікація праці. Тому спеціалізація країни на експорті трудомістких товарів частково враховує переваги в рівні кваліфікації робочої сили. Подальше доповнення моделі іншими факторами перетворило її в багатофакторну модель.

У другій половині ХХ ст. істотний вплив на розвиток міжнародної торгівлі почав справляти НТП. Це знайшло своє відображення в моделях неотехнологічної теорії. Найбільшого поширення серед них набула модель технологічного розриву, автор якої англ. економіст М.Познер. Її суть полягає в тому, що міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах виробничих факторів, але за умов технологічного розриву між ними.

Нові технології, що вперше виникають в будь-якій країні, дають їй можливість виробляти традиційні товари з меншими витратами або випускати нові товари. В обох випадках, країна, що першою застосувала технічне нововведення, одержує порівняльні переваги і спеціалізується на експорті високотехнологічних, наукомістких товарів, ліцензій та прямого інвестування чи на експорті порівняно дешевих традиційних товарів.

Технологічний розрив між країнами в окремих галузях виробництва не вічний. Він поступово долається, але може виникати знову, проте в інших галузях, між іншими країнами і на більш високому рівні НТП.

2. Всі результати ЗЕД країни знаходять своє узагальнююче відображення в спеціальному статистичному документі, який називається платіжним балансом. Він охоплює всі ЗЕ операції, які здійснюються резидентами окремої країни за певний період (рік, квартал, місяць) з резидентами інших країн. Ці операції включають товарний експорт та імпорт, надання та отримання послуг, трансферти, продаж та покупка активів тощо. Іншими словами, платіжний баланс будь-якої країни відображає співвідношення між сумою надходжень в країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.

Згідно з методологією платіжного балансу, всі операції, які забезпечують надходження реальних цінностей в країну, наприклад, експорт товарів та послуг, записуються зі знаком “плюс”, а всі операції, пов’язані із вивезенням реальних цінностей за кордон, наприклад імпорт товарів та послуг, відображаються зі знаком “мінус”. Співвідношення між надходженнями та вилученнями породжує сальдо платіжного балансу з відповідним знаком.

Платіжний баланс складається з великої кількості статей. Але всі вони можуть бути об’єднані в окремі розділи. В Україні всі статті платіжного балансу об’єднуються в два розділи: рахунок поточних операцій і рахунок операцій з капіталом та фінансових інвестицій.

Головним розділом платіжного балансу є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини.

Перша – баланс товарів та послуг (БТП), який відображає чисті надходження від імпорту і експорту товарів, а також від нефакторних послуг (таких, які не пов’язані з використанням факторів виробництва: транспортні перевезення, комунікаційні, будівельні, страхові, фінансові, комп’ютерні тощо).

Друга – доходи (Д) – відбиває міжнародний рух доходів від факторних послуг (чисті доходи від оплати праці працюючим за кордоном, інвестиції (дивіденди), боргових зобов’язань (відсотки).

Третя – поточні трансферти (ПТ) – пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо.

Сальдо рахунку поточних операцій (РПО) можна обчислити за формулою:

РПО=БТП+Д+ПТ.

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій або скорочено (рахунок капітальних операцій (РКО). Він характеризує міжнародний рух активів та кредитів. Ідентифікована величина цього рахунку складається з двох елементів: рахунок операцій з капіталом (РОК) та фінансовий рахунок (ФР). Перший відбиває рух капітальних трансфертів, другий – рух інвестицій і кредитів. Звідси випливає сальдо рахунку капітальних операцій:

РКО=РОК+ФР.

Особливу роль в платіжному балансі відіграє стаття під назвою “Помилки та упущення”. Її застосування пояснюється статистичними неточностями, які виникають при ідентифікації зовнішньоекономічних операцій внаслідок часових і вартісних розбіжностей.

Регулюючою статтею платіжного балансу України є резервні активи (офіційні резерви). Вони являють собою ліквідні активи Нацбанку у вільно конвертованій валюті у банках-нерезидентах, а також золоті запаси Нацбанку, активи в МВФ у