Такі структурні особливості української зовнішньої торгівлі віддзеркалюють структуру конкурентних переваг української економіки з погляду критеріїв світового господарства, однак є стратегічно програшними для країни. Їх слід кардинально змінити у процесі подальших ринкових трансформацій.

Украй важливий у цьому зв’язку напрям розвитку — значне підвищення рівня розвитку високих технологій та включення в глобальний високотехнологічний обмін. Адже саме в цьому аспекті ми сьогодні дуже відстаємо на тлі розвитку світового господарства.

Для України характерні низькі показники експорту високотехнологічних товарів та послуг, що зумовлено формуванням упродовж 1990-х років типу міжнародної конкурентоспроможності, яка базується передусім на цінових факторах та порівняльних перевагах у вартості природних ресурсів і робочої сили. При цьому передумови для формування високотехнологічного типу конкурентоспроможності належним чином не використовуються.

Про це свідчать розриви у рівнях патентування, з одного боку, та роялті, ліцензійних платежів і високотехнологічного експорту — з іншого. Так, кількість поданих резидентами України патентних заявок (у розрахунку на 100 тис. осіб) становила 1999 року 10,8 — що мало не вдвічі більше, ніж у Польщі, й узагалі істотно більше, ніж у країнах, які 2004 року мають стати членами ЄС. Він мало поступається середньосвітовому показнику (13,8), не такий уже й далекий від показників Італії (16,7) та Канади (17,0). Водночас надходження роялті та ліцензійних платежів у 2000 році, за статистикою Світового банку, становили (в розрахунку на ті ж таки 100 тис. осіб) лише 2,0 тис. дол. США, тобто близько двох центів на одного жителя України! Тоді як у Польщі цей показник становив у розрахунку на 100 тис. осіб 87,9 тис. дол. США, у Чехії — 427,2 тис., Угорщині — 1120,0 тис., у вищезгаданих Італії та Канаді — відповідно, 975,7 тис. та 4461,0 тис. дол., а середньосвітовий показник дорівнював 1191,9 тис. дол. І хоча частка високотехнологічного експорту в сукупному обсязі вивезення продукції готових виробів в Україні перебуває, за нашими розрахунками, приблизно на рівні 10% (при середньосвітовому показнику 20%) і навіть перевищує відповідні індикатори для таких країн, як Польща й Чехія, така продукція йде здебільшого на ринки або країн СНД, або ж країн, що розвиваються, та аж ніяк не на ринки з найвищим рівнем конкуренції за показниками якості та технологічного рівня.

Очевидним є й відставання України за комплексом умов функціонування у глобальних мережах, що відбиває слабкий розвиток інформаційних технологій. Хоча, можливо, наші показники трохи кращі, якщо врахувати низький рівень реєстрації власників комп’ютерів, а також переважаючий в Україні тип побудови колективного, а не індивідуального користування мережами.

Так, за індексом готовності суспільства до функціонування у глобальних мережах (Networked Readiness Index — NRI), який віднедавна почали складати в рамках досліджень Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія), Україна посідає не дуже почесне 66-е місце серед 75 країн, що класифікувалися. Попереду неї Сальвадор, Ямайка, Шрі-Ланка, Парагвай.

Таким чином, на сьогодні структурний розвиток України не відповідає найважливішим загальносвітовим тенденціям. Виправлення цих невідповідностей має стати одним із найголовніших пріоритетів економічної політики уряду.

Основні причини
та чинники структурних викривлень

Негативні тенденції, що відзначалися в розвитку макроструктури української економіки під час переходу до ринкової системи, були зумовлені цілою низкою як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Серед них чільне місце посідають проблеми, пов’язані з нерозвиненістю інституційного середовища ринкової економіки та політичної демократії, слабкістю інститутів громадянського суспільства.

Саме за таких умов стало можливим проведення з початку 1990-х років макроекономічної політики, що характеризувалася високими показниками бюджетного дефіциту та грошово-кредитної емісії з метою широкомасштабного фінансування державою розвитку неперспективних галузей. Наслідком цього, як відомо, стали гіперінфляція, знищення заощаджень дореформених років. Саме за таких умов різких змін відносних цін та конкурентоспроможності відбувся процес швидкого збагачення вузького прошарку нових українців.

У цей період структурні зрушення відбувалися, по суті, стихійно, за відсутності єдиної стратегії структурної перебудови — шляхом розробки окремих галузевих, цільових державних програм, без належного їх узгодження, за відсутності достатнього фінансового забезпечення, потрібної координації та логічної послідовності. Характерним явищем було встановлення занадто великої кількості неузгоджених структурних пріоритетів, спрямованих переважно на розв’язання поточних питань. У результаті міжгалузеві диспропорції, що існували на момент започаткування реформ, не лише не пом’якшилися, а, навпаки, ще більше загострилися.

Відсутність ефективної структурної політики стала прямим наслідком незбалансованості та неефективності наявної в Україні системи державної влади, яка виявилася нездатною визначити перспективи та забезпечити реалізацію економічних реформ в інтересах усього суспільства. Вкрай несприятливо впливають на здійснення прогресивних структурних перетворень існуючий дисбаланс повноважень між гілками влади, закритість влади для суспільства, переважання корпоративних та особистих інтересів над загальнодержавними, високий рівень корупції, відсутність цілісної системи стратегічного планування.

Приватизація в Україні стала переважно засобом перерозподілу суспільного багатства, а не прискореного капіталоутворення, необхідного для радикальної структурної модернізації економіки та забезпечення її конкурентоспроможності. Справжній приватний сектор в економіці сьогодні більшою мірою формується у сфері нових підприємств, аніж приватизованих старих.

Величезні диспропорції в економічній і соціальній структурах українського суспільства створюються гіпертрофованим обсягом монополізованих секторів економіки, питома вага яких у ВВП України нині сягає 40%.

Розвиток малого та середнього підприємництва в державі характеризується значним поширенням тіньової діяльності (мікро- і малими підприємствами, за нашими даними, приховується близько 70% виробництва), відсутністю системних передумов для позитивного впливу цього сектора на прогресивні структурні зрушення. Окреме занепокоєння викликає діяльність у цьому секторі особливого різновиду «високопродуктивних» посередників, які є агентами для здійснення трансфертів доходів від великих підприємств на користь окремих осіб для