Акціонерні товариства, які прийняли рішення про виплату дивідендів, мають багато проблем. По-перше, після прийняття такого рішення на зборах акціонерів необхідно опублікувати цю інформацію. Виникає запитання: де публікувати? Найзручнішим для акціонерів є розсилання письмових повідомлень, але для AT, що мають кілька тисяч акціонерів, це досить дорогий і трудомісткий процес.

По-друге, труднощі виникають при підготовці документів для виплати, друкуванні дивідендної відомості, передачі відомості про виплату та розміри утриманого податку на прибуток податковим органам за місцем розташування AT. Потім відомості передаються до податкової адміністрації за місцем проживання акціонера. Необхідним є внесення ідентифікаційних кодів акціонерів до реєстру, бо тим акціонерам, які не повідомили свого коду, дивіденди не виплачуються.

По-третє, з'являються проблеми при виплаті дивідендів у відкритому акціонерному товаристві. Ось можливі варіанти виплати та їх недоліки: видача готівкою через касу (не всі акціонери живуть поблизу місцерозташування AT), перерахунок поштовим переказом (трудомісткий процес, бо треба розіслати кілька тисяч переказів), перерахунок на рахунки акціонерів у банках (відкриття рахунка кожного акціонера, повідомлення їм про номер рахунка).

Виникають також питання щодо взаємовідносин з іноземними інвесторами, конвертації валю-ти, переказу дивідендів за кордон. Відносно шляхів виплати потрібний комбі-но-ваний підхід, орієнтований на зручність як для AT, так і для акціонерів [9, 58-63].

Дивіденди в акціонерних товариствах розраховуються за формулою [18, 143]:

Д = Пр – (Пд + Витр + Рф + Іф),

де Пр – прибуток до розподілу;

Пд – податки і платежі з прибутку до бюджету;

Витр – витрати на утримання акціонерного товариства;

Рф – відрахування в резервний фонд;

Іф – інвестиційний фонд на розвиток виробництва.

Дивіденд акціонера розраховується шляхом множення номінальної вартості акції на дивідендну ставку і на кількість акцій. Хоча на практиці дивідендна ставка встановлюється в грошових одиницях і складає їх певну кількість на одну акцію.

Вартість акції після виплати дивідендів визначається найпростішим чином [18, 143]:

ВАпдв = ДС Ч НВА / ППндова

де ДС – дивідендна ставка;

НВА – номінальна вартість акції;

ППндова – позичковий процент на день оцінки вартості акції.

Розрахунок дивідендної ставки можна здійснювати ще й таким чином [18, 143]:

ДС = (СДбп – СДПАбп) / (СФкр – ВА),

де СДбп – сума дивідендів без податку;

СДПАбп- сума дивідендів на привілейовані акції;

СФкр – статутний фонд кінця року;

ВА – вартість акцій, викуплених і не розміщених серед акціонерів.

Дивіденд індивідуального акціонера за рік можна розрахувати таким чином [18, 149]:

ДІА = НВА Ч ДС Ч КА Ч ТВА / (100 Ч 365),

де НВА – номінальна вартість акції;

ДС – дивідендна ставка;

КА – кількість акцій;

ТВА – термін володіння акціями в рік.

Дивіденди можуть виплачуватись у різних формах.

1. Виплата дивідендів готівкою. Це найбільш проста і найпоширеніша форма здійснення дивідендних виплат.

2. Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам знову емітованих акцій на суму дивідендних виплат. Вона становить інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на ріст капіталу в майбутньому періоді.

3. Автоматичне реінвестування. Ця форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору – одержати дивіденди наявними чи реінвестувати їх у додаткові акції.

4. Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій. Це дозволяє автоматично збільшувати розмір прибутку на одну акцію, що залишилася, і підвищувати коефіцієнт дивідендних виплат у майбутньому періоді. Така форма використання дивідендів вимагає згоди акціонерів [18, 145].

Висновок

Отже, політика виплати дивідендів має на увазі прийняття рішення про виплату прибутку фірми акціонерам або її реінвестуванні; це рішення може вплинути на ціну акцій фірми як сприятливим, так і несприятливим чином. Ключові чинники, що визначають дивідендну політику фірми, перераховані нижче.

Вибір політики дивідендів включає в себе розв'язання наступних питань. 1. Яка частка прибутку повинна бути виплачена як дивіденди в середньому протягом певного періоду? 2. Чи повинна фірма забезпечувати стабільне зростання дивідендів? 3. Чому повинен бути рівний розмір поточного дивіденду на акцію?

Міллер і Модільяні розробили теорію ірелевантності дивідендів, яка стверджує, що дивідендна політика фірми не впливає ні на вартість фірми, ні на ціну її капіталу.

Теорія «синиці в руках», запропонована Гордоном і Лінтнером, стверджує, що вартість фірми буде максимізуватися при високій частці виплати дивідендів, тому що інвестори віддають перевагу реальним дивідендам потенційному прибутку від приросту капіталу в зв'язку з їх меншою ризиковість.

Теорія податкової диференціації, що відстоюється Літценбергером і Рамасвамі, свідчить, що вартість фірми максимізується при низькій частці виплати дивідендів, оскільки інвестори виплачують менші податки на прибуток від приросту капіталу, чим на дивіденди.

Оскільки емпірична перевірка цих трьох гіпотез не дозволила прийти до певних висновків, вчені просто не можуть дати менеджерам корпорацій скільки-небудь точного висновку про вплив змін в політиці дивідендів на ціни акцій і капіталу. Тому визначення оптимальної політики виплати дивідендів надзвичайно утруднене.

Політика виплати дивідендів повинна відображати також інформаційний (сигнальний) зміст і ефект клієнтури. Гіпотеза інформаційного змісту стверджує, що інвестори розглядають зміну дивідендів як сигнал про майбутні прибутки, що прогнозуються керівництвом фірми. Ефект клієнтури дозволяє передбачити, що будь-яка фірма залучає до себе тих інвесторів, яким подобається її політика виплати дивідендів, і, отже, будь-яка зміна цієї політики приводить до зміни складу акціонерів.

Стратегія високої частки виплати дивідендів може зменшити агентські витрати, оскільки вона змушує фірму частіше виходити на ринки капіталу і відповідно періодично зазнавати перевірок «ззовні».

На практиці