У 1994 році сума виробництва і запасів товарів народного споживання у двічі перевищила грошові витрати (за винятком імпортних товарів та іноземної валюти). Досвід свідчить, що спонтанні, емісійні вливання, розпорошуючись у банківсько-кредитній системі і мультиплікуючись у тіньовій економіці супроводжується новими інфляційними витками. З іншого боку страшна не емісія сама по собі. Важливо, яку вона має спрямованість, яким чином використовується. Потрібні точно спрямовані грошові ін’єкції, які могли б прискорити загальмований цикл “виробництво-реалізація-виплати”.

Доказом останнього є платіжна криза, яка вже протягом останнього часу затромбувала судини вітчизняної економіки. Зростає взаємна заборгованість в більшості вітчизняних підприємств, установ, організацій незалежно від типів власності і форм господарювання.

Саме тому держава має здійснити перехід до прямої бюджетної підтримки окремих виробництв, які відповідають пріоритетам її структурної політики і які в змозі за такої підтримки вийти на ринок ефективного господарювання.

Досвід розвитку української економіки свідчить, що слід виважено і з наукових позицій підійти до обмежень темпів інфляції і бюджетного дефіциту. Без комплексу активних і супроводжуваних дій вони пригнічують платоспроможність як підприємств, так і населення. При цьому потрібен особливий механізм фінансування з тим, щоб грошові ін’єкції застосовувались безпосередньо для виробництва і ні за яких умов не йшли на погашення боргів, нагромаджених підприємствами значно раніше.

Існує необхідність розділити грошові потоки між державними підприємствами та комерційно-посередницькими структурами, виключивши можливість прихованої, неконтрольованої місії за рахунок вторинного використання позичкових і платіжних грошових ресурсів, випуску неліцензованих цінних паперів, які поглинають державні кошти, спрямовуючи їх у тіньовий оборот.

Для забезпечення зазначених засобів необхідне створення Державного бюджетного банку. Адже державні кошти, розподіл яких здійснюється через мережу комерційних банків, не знаходять свого конкретного призначення внаслідок ряду об’єктивних та суб’єктивних причин. Наведемо такий приклад: У І півріччі 1995 року в ході санацію були прийняті рішення про допомогу 240 підприємствам на суму 36 трлн.крб. По-перше, надання цієї допомоги було заблоковане комерційними банками під приводом несплати заборгованості. По-друге, комерційні банки внаслідок об’єктивних принципів своєї діяльності, максимізації прибутку не можуть надавати кредити під відсоток, прийнятний для підприємств, які потребують санації. Тому кредити надаються під непосильні відсотки для підприємств, які без того перебувають в важкому фінансовому стані.

Якщо профінансувати пріоритетні програми металургійного, хімічного, машинобудівного комплексів, медичної та мікробіологічної та харчової галузей, то ефективність фінансових витрат по імпортозаміщенню й експорту прогнозується дуже високою. За попередніми розрахунками такі заходи щодо політики імпортозаміщенню й експорту зумовлять, у кінцевому підсумку зріст ВВП, зниження споживчих цін 1999 році на 10-13%, у 2000 порівняно з 1995 у 2 рази. Забезпечення зростання виробництва у зазначених галузей через механізм мультиплікатора призведе і до пожвавлення виробництва в суміжних галузей, а через зростання заробітної плати стимулюватиму випуск споживчих товарів. Водночас поліпшиться торговельний баланс. Лише за рахунок цього сальдо торговельного балансу у 1999 році може бути позитивним. В результаті такі імпульси повинні стимулювати виробництво і гальмувати інфляцію.

Для забезпечення поповнення виробничих запасів за новими цінами (частини обігових коштів) у період до закінчення виробничого циклу має здійснюватися політика поміркованого нешокового обмеження кредитної емісії з метою пристосування підприємств до умов зниження інфляції. Інакше за умов політики подальшого поступового обмеження інфляції існує загроза фінансового банкрутства підприємства.

Спроба реалізації продукції із заданим самим підприємством необхідним рівнем рентабельності виготовлення продукції в умовах поступового обмеження кредитної емісії також може закінчитись банкрутством підприємства. Для виживання підприємства й уникнення загрози банкрутства може здійснювати реалізацію продукції за нульової рентабельністю. Більше того, в житті уникнути банкрутства можна навіть за умов від’ємної рентабельності (збитковості виробництва). Підприємство має покрити зміни витрат на виготовлення продукції (сировину, матеріали, комплектуючі вироби, заробітну плату, інші витрати). При цьому відбувається “проїдання” амортизації. В такому режимі можна працювати 2-3- роки. Це дає тимчасовий перепочинок для проведення необхідних заходів щодо скорочення витрат, покриття в майбутньому “проїдання” амортизації і забезпечення в подальшому хоча б простого відтворення основних фондів. Без здійснення таких заходів “споживання” амортизації в кінцевому підсумку закінчиться банкрутством.

В умовах досягнення позитивної відсоткової ставки особливо небезпечне створення зайвих запасів товарно-матеріальних цінностей. Необхідний пошук тих комерційних банків, які сплачують вищий відсоток за депозити. За позитивної відсоткової ставки вигідніше нагромаджувати (зберігати) гроші, а не товарні запаси.

В умовах інфляції дуже небезпечне відвантаження продукції без попередньої оплати або гарантій такої оплати. Затримка з оплатою продукції покупцем інфляційно “проїдає” виручку від реалізації продукції, а за кредит взятий під сировину для виготовлення продукції, доводиться платити відсоток комерційному банку.

Запровадження системи обов’язкової застави під виданий кредит змушує не створювати зайві запаси сировини, готової продукції, а реалізувати їх навіть з збитками, оскільки несвоєчасне повернення кредиту теж загрожує банкрутством і продажем майна.

В умовах обмеження інфляції інтереси виживання (поповнення потреби в обігових коштах) мають бути вище інтересів поточного особистого споживання. Сьогодні можна направити більше прибутку на особисте споживання, а завтра його не буде зовсім, бо виробництво припиниться у зв’язку з нестачою обігових коштів, а банк не видасть кредитів з причини малої ймовірності його повернення.

Таким чином, не ліквідувавши падіння обсягів виробництва, ми не скасуємо чи не найголовнішого інфляційного чинника – зменшення товарного забезпечення грошей. Сьогодні маємо зробити вибір між контрольованою інфляцією та подальшим занепадом виробництва та соціальної сфери.

Будь-яка інфляція веде до зростання рівня цін. При цьому темпи зростання заробітної плати, як правило, відстають від темпів зростання цін, тому наслідком інфляції є