КУРСОВА РОБОТА

З МАКРОЕКОНОМІКИ

НА ТЕМУ:

“Проблеми стабілізації економіки України”

ЗМІСТ

І. ВСТУП 3

ІІ. “Проблеми стабілізації економіки України”

П л а н :

ІІІ. ВИСНОВОК 21

ІV. Використана література 22

ВСТУП.

В умовах переходу України до ринкової системи дуже важливо налагодити в першу чергу економічну систему країни.

Загальновідомо, що кожна держава для забезпечення виконання своїх функцій зобов’язана мати відповідні кошти, які концентруються в бюджеті. Через прибутки та видатки Центрального уряду і місцевої влади, тобто через бюджетну систему здійснюється пряме державне регулювання економіки. Важливість питання побудови ефективної бюджетної системи полягає у тому, що через бюджетну систему, зокрема, через її ланки перерозподіляється частина національного доходу, що обумовлено необхідністю створення централізованого фонду грошових коштів для забезпечення суспільних потреб та повного виконання державою своїх функцій.

Актуальність теми посилюється тим, що бюджетна система нашої країни на сьогоднішній день є фактичною копією бюджетної системи колишнього СРСР. На пострадянському і постсоціалістичному європейському просторі вже усі держави, крім України та Білорусії, реформували або розпочали реформувати свої бюджетні системи. І це стало дієвим фактором суттєвих економічних зрушень в цих державах, виходу із стадії соціально-економічної кризи.

Створити ефективну бюджетну систему, яка б стала інструментом досягнення економічного зростання та забезпечення належного виконання державою своїх функцій – основне завдання уряду для налагодження економічного стану України.

Слід визначитись із моделлю бюджетної системи, що відповідала б закріпленому в Конституції державному та територіаль-ному устрою країни. Це найпринциповіший момент, що забезпечує альтернативи політичного вибору.

Під моделлю бюджетної системи розуміємо спосіб побудови бюджетної системи та організації міжбюджетних взаємовідносин. Світова практика свідчить, що існують три основні моделі організації бюджетної системи держави.

Перша з них базується на принципах автономії кожного рівня влади, повному розмежуванні різних податків між територіальними рівнями і закріпленні їх за відповідними бюджетами. Це означає, що в країні, яка має таку бюджетну систему, справляються цент-ральні, регіональні й місцеві податки. Вони повністю надходять до відповідних бюджетів. Кожен рівень влади при цьому відносно незалежний один від одного і забезпечує фінансовими ресурсами покладені на нього функції, в основному, за рахунок власних податкових надход-жень.

Друга модель бюджетної системи базується на фіксованому пайовому розподілі основних податків між різними територіальними рівнями. Це означає, що в країні, де запроваджено подібну бюд-жетну систему, центральна влада, регіони й місцеве самоврядування мають зафіксовану частку доходів від кожного з податків. Ця частка є стабільною, не змінюєть-ся і забезпечує формування основної частини фінансових ресурсів кожного рівня влади.

Третя модель, базується на тому, що у державі різні рівні влади застосовують спільну базу оподаткування. Це означає, що кожен рівень влади – центральний, регіональний та місцевий – встановлює свої ставки оподаткування в межах одного і того ж податку. Таким чином, загальна ставка податку по країні є сумою подат-кових ставок центральної, регіональної й місцевої влади.

Звичайно, в чистому вигляді такі моделі не існують. Кожна країна сфор-мувала специфічну, властиву лише їй, модель бюджетної системи. Таке завдання постало і перед Україною. Враховуючи світовий досвід й життєві реалії, в Україні можна було б побудувати модель бюджет-ної системи з такими ознаками. Доцільно запровадити центральні, регіональні й місцеві податки, які б повністю зарахову-валися до відповідних бюджетів. Такий принцип розподілу фінансових ресурсів слід було б доповнити пайовим роз-поділом окремих з нинішніх, так званих "регульованих доходів", на сталій основі. Що могло б бути зроблено за рахунок закріплення на законодавчому рівні, на довгостроковій основі, частки централь-ного, регіональних і місцевих бюджетів у таких доходах.

Слід відмовитися від поділу бюджетних доходів в Україні, на так звані "закріплені" й "регульовані". Основна частка доходів центрального, регіональ-них і місцевих бюджетів має формуватись на основі їх власних податків 1 паїв у податках.

Фінансове вирівнювання так званих "бідних" і "багатих" територій слід забезпечувати не за рахунок регульо-ваних доходів, а лише на основі системи бюджетних трансфертів (дотацій, субсидій, субвенцій). Саме на цих засадах здій-снюється фінансове вирівнювання у всіх розвинених країнах.

Механізм фінансового вирівнювання має забезпечити створення відносно однакових умов для проживання громадян України на всій території держави. На відміну від інших європейських країн, ми маємо разючі відмінності між рівнем та якістю життя у містах та селах, різних за географією та політичною вагою регіонах, що є свідченням, по суті, відсутності державної регіональної політики. Слід у законодавчому порядку визначити рівень державних мінімальних соціальних стандартів, які забезпечуються органами місцевого самоврядування на всій території України. Відповідно до потреб забезпечення державних мінімальних соціальних стандартів, кожен орган

місцевого самоврядування повинен мати знову ж таки законодавче гарантований мінімальний бюджет і доходну базу.

Заходи фінансового вирівнювання мають охопити лише території, які не можуть за рахунок власної доходної бази сформувати гарантовані мінімальні бюджети, а також території, що мають значні надлишки фінансових ресурсів, порівнюючи із середньодушовою забезпе-ченістю в державі.

Потреби органів місцевого самоврядування у трансфертах із державного та регіональних бюджетів мають визначатись на основі нормативно-розрахункових методів. Нам слід розро-бити відповідну формулу вирівнювання -математичну модель, на основі якої території, що потребують фінансової підтримки, отримуватимуть гарантовані трансферти.

Світовий досвід свідчить: у систему заходів фінансового вирівнювання включаються території, які мають власну доходну базу на душу населення обсягом менше 95% від середньої по країні і території, що мають відповідну базу на душу населення обсягом більше 120% від середньої