складались по двох напрямах: часткової економічної рівноваги і загальної економічної рівноваги. Поява першого напряму пов”язана з працями французьких та англійських економістів рубежу 19-20 століть А.Курно, У.Джевонса, Ф.Еджуорта, А.Маршалла, а другого – з працями швейцарів М.Е.Вальраса, В.Парето та інших.
Теорії часткової економічної рівноваги розглядали умови рівноваги конкретних ринків, виходячи із співвідношення попиту і пропозиції і формування ціни ринкової рівноваги. При цьому досліджувались такі явища, як еластичність попиту і пропозиції в залежності від ціни, ринкові періоди різної тривалості, в яких умови досягнення часткової економічної рівноваги різні. В цілому дані теорії розглядають рівновагу з позицій мікроекономіки.
Мікроекономічний підхід характерний і для теорій загальної економічної рівноваги, хоча вони розглядають умови рівноваги всієї економічної системи. Саме в рамках даних теорій було сформовано уявлення про структуру економічної системи та її суб”єкти (підприємства і домашні господарства), економічний кругообіг як потоки продукту, ресурсів і доходів між ринковими суб”єктами, що опосередковуються ринками ресурсів і товарів та послуг.
Податки
У відповідності з даними теоріями умови загальної економічної рівноваги такі:
Максимальний прибуток для кожного підприємця.
Максимальна корисність продукту для кожного споживача в межах його доходу.
Рівність доходу кожного споживача і його попиту на предмети споживання.
Рівність або пропорційність доходу, що приносить одиниця кожного фактору виробництва, його граничної продуктивності.
Рівність попиту і пропозиції.
Першою теорією загальної економічної рівноваги стала концепція М.Е.Вальраса, який на основі своєї теорії розробив абстрактну модель ринкової рівноваги.Ця математична модель відображає формування попиту і пропозиції по всій номенклатурі товарів; рівняння попиту і пропозиції на кожний товар будуються як функції цін усіх товарів. В результаті взаємодії між кількістю товарів та ії цінами у кінцевому рахунку попит і пропозиція вирівнюються.
У 20 ст. продовжувалось удосконалення неокласичних макроекономічних моделей. Сучасний представник неокласичної теорії Дж.Гікс далі розвинув вихідну модель Вальраса. Модель Гікса утворює математичну систему, якій загальна економічна рівновага визначається трьома групами рівнянь, які описують:
Досягнення максимуму корисності для кожного споживача при обмеженій величині його доходу
Одержання максимуму прибутку для кожного підприємця при обмеженні характеру і обсягу продукції, яку вони випускають.
Умови рівності попиту і пропозиції по всій номенклатурі товарів і утворення прибутку як різниці між цінами купівлі і продажу.
Отже, система загальної рівноваги грунтується на досягненні узгодженості часткових оптимумів прибутку для усіх підприємств з частковими уптимумами корисності для усіх споживачів.
Центральне місце в сучасних неокласичних моделях макроекономічної рівноваги займають проблеми високих темпів економічного зростання, виходячи із наявних виробничих факторів та їх використання. Найбільш чітко це відображено у так званих виробничих функціях.
В макроекономічних моделях економічного зростання виробничі функції відображають технологічний взаємозв”язок між обсягом суспільного продукту і різними виробничими ресурсами (капіталом, працею, землею, технічним прогресом тощо). У цьому полягає економічний зміст функції. Кожна виробнича функція описує певну макроекономічну модель.
Слід відзначити, що до 30-х років 20ст. не існувало поняття “макроекономіка” (макроеконмічну теорію почав розробляти Дж.М.Кейнс), не існувало й особливої потреби в розробці макроекономічних моделей як моделей активного реголювання пропорцій суспільного виробництва і встановлення його рівноваги. Потреба у створенні такої моделі виникла тоді, коли стало зрозуміло, що ринковий механізм не в змозі подолати наростаючі диспропорції, відновити втрачену рівновагу, тобто у 20-30 роках 20ст.
Висновок
Класична школа розглядає модель макроекономічної рівноваги в короткостроковому періоді і за умов досконалої конкуренції. Основною тезою прихильників цієї концепції є: пропозиція товарів сама створює власний попит, вироблений обсяг продукції автоматично забезпечує отримання такого доходу, який є достатнім для повної реалізації всіх товарів.
Представники класичної школи в наш час стверджують, що ринкова економіка і сьогодні не потребує державного реголювання сукупного попиту та сукупної пропозиції . Ринкова економіка – це саморегулююча система, в якій автоматично забезпечується рівність доходів і витрат при повній зайнятості ресурсів. Втручання держави наносить лише шкоду.
Виробничі можливості економіки (її виробнича функція) визначаються наявними в економіці ресурсами виробництва: праці, землі , капіталу та застосованими технологіями. Обсяг ресурсу праці у свою чергу, визначається на ринку праці. Рівновага досягається за рахунок змінюваної величини реальної заробітної плати.
За класичною моделлю, економіці властива взаємозамінність факторів виробництва, як передбачає збільшення обсягів реального продукту в разі кількісного зростання одного з факторів. Але це зростання має об”єктивну межу, яка визначається законом спадної віддачі (продуктивності) ресурсів.
Макроекономічний оптимум у класичній моделі грунтується на поєднанні ринку робочої сили та виробничої функції.
Роль ринку грошей у забезпеченні макрорівноваги полягає у тому, що гроші, не впливаючи на реальний продукт, визначають обсяг номінального продукту, а отже, формують загальний рівень цін.
За класичною моделлю сукупний попит пристосовується до пропозиції . Ціни відіграють вирішальну роль при визначенні попиту.
Ринок заощаджень (інвестицій) регулюється взаємодією прпоозицією заощаджень та попиту на інвестиції. Вирішальною тут є ставка процента.
Остання відіграє особливу роль у формуванні макрорівноваги, визнаючи розподіл сукупного попиту на дві частини: споживання та інвестиції.
Головними інструментами макроекономічного самореголювання за класичною моделлю є: загальний рівень цін, як чинник попиту на ринку товарів; ставка процента, як чинник розподілу сукупного попиту(при його незмінній величині).
Представники класичної школи Адам Сміт, Томас Роберт Мальтус, Джеймс Міль, Джон Стюарт Міль, Жан Батист Сей не створили загальної, формалізованої і цілісної моделі рівноваги. Як нам уже відомо Ж.Б. Сей намагався деталізувати окремі елементи та механізми дії класичної “моделі” економічного кругообігу, вважаючи пропозицію товарів тим фактором, що визначає рівень доходу і зайнятості населення. Тому слід всіляко збільшувати пропозицію, нарощуючи виробництво. Пропозиція у моделі Сея породжує попит на товари, виробництво будь-якого обсягу продукту