Що в розглянутій моделі є схожим на ситуацію в Україні, а що ні?

Несхожість полягає передусім в тому, що в розглянутій моделі вихідна точка Е передбачає, що реальні обсяги випуску перевищують природний рівень виробництва. В одній із попередніх тем ми вже наголошували на тому, що економічна система України не забезпечує випуску на рівні природних можливостей.

Крім того, скорочення обсягів виробництва в наших умовах спричиняється не лише передбаченнями інфляції, а й монополізованістю і "одержавленістю" виробництва.

Схожість моделі з українською ситуацією полягає у тому, що:

1) поштовхом до інфляційного зростання цін у нас стало зростання сукупних витрат наприкінці 80-х - на початку 90-х років під впливом часткової лібералізації економіки. Остання, як відомо, виявилася у наданні колективам державних підприємств права більш вільно розпоряджатись заробленими коштами;

2) так, як це і передбачено моделлю, в Україні у певний момент (а саме у 1993 р.) уряд усвідомив те, що інфляцію спричиняють надмірні витрати, і були зроблені кроки, спрямовані на скорочення цих витрат. Це здійснювалось, головним чином, через обмеження індивідуальних доходів;

3) поведінка населення і виробників в Україні формується під впливом адаптивних очікувань зростання цін, а низька довіра до дій уряду є причиною стійкості таких очікувань;

4) спроби обмежити доходи споживачів в Україні не привели до передбачуваного урядом подолання інфляції.

Інфляція не викликала б, можливо, такої пильної уваги з боку теоретиків та практиків, якби не її негативні наслідки. Зупинимось на деяких з них. Втрати від інфляції традиційно поділяють на ті, що мають місце при передбачуваній та при непередбачуваній інфляції.

Суспільні втрати передбачуваної інфляції є такими:

1) поява так званих "витрат меню", викликаних тим, що в умовах інфляції продавці змушені часто міняти цінники, каталоги тощо, що призводить до додаткових витрат.

2) існування так званих "витрат зношеного взуття", спричинених тим, що люди, запобігаючи втраті купівельної спроможності грошей, тримають усю готівку на депозитах і змушені часто відвідувати банк, щоб зняти кошти на поточні витрати.

До суспільних втрат непередбаченої інфляції належать:

1) фіскальний податок, спричинений тим, що в умовах інфляції кількісне зростання доходів має номінальний характер і може означати падіння реальних доходів; водночас норма оподаткування протягом певного часу лишається незмінною, і платник податку несе додатковий тягар;

2) перерозподільчий ефект, коли втрачають усі, хто має фіксовані доходи, а також ті, хто надає гроші у позику під незмінний процент;

3) втрата цінами регулюючої ролі, яка пояснюється тим, що внаслідок інфляційного зростання цін скорочуються обсяги виробництва і споживання (виробники скорочують виробництво через подорожання ресурсів, споживачі обмежують споживання через зменшення реальних доходів);

4) Втрата всіма грошовими показниками здатності бути вимірниками економічних процесів через постійну зміну масштабу вимірювання (100 грошових одиниць одного року можуть бути у декілька разів меншими, ніж 100 тих же одиниць іншого року).

Цікавим є питання про те, чи можна кількісно виміряти суспільні втрати від інфляції. Аналізуючи витрати, пов'язані із подоланням інфляції у 70-х роках, американський економіст Артур Оукен дійшов висновку, що зниження інфляції на один процентний пункт вимагатиме скорочення реальних обсягів ВНП

на 10% нижче природного рівня, що, в свою чергу, передбачає 10-11% не збільшення норми безробіття (порівняно з її природною нормою на рівні 6%).

4. Висока соціально-економічна "ціна", яку суспільство сплачує за допущену інфляцію, вимагає антиінфляційних дій. Світова практика нагромадила в цій галузі певний досвід.

Контроль над зарплатою та цінами є частиною державної політики регулювання сукупного попиту. Визнається, що він не лише обмежує сукупний попит, а й є засобом подолання інфляційних очікувань з боку робітників та підприємців. Адже, повіривши у рішучість дій уряду, суб'єкти економічних відносин можуть стримати свої "зазіхання" на подальше зростання зарплати і цін кінцевої продукції. Можливі різні варіанти контролю: домовленість з профспілками про обмежене зростання зарплати, прийняття законів, які регулюють зростання зарплати та цін. В Україні, зокрема, приймалися законодавчі акти щодо

обмеження рентабельності виробництва з метою стримування цін.

Слід, однак, враховувати, що в разі скорочення попиту за рахунок обмеження зарплати може бути досягнуто антистимулюючого ефекту: скорочення випуску. Це особливо небезпечно при інфляції, пов'язаній зі спадом. З іншого боку, наслідки контролю над зарплатою можуть бути зведені нанівець необмеженим

зростанням державних витрат.

Під час війн контроль над цінами і заробітною платою вводиться і в ринкових економіках. Іноді там вводиться гарантований нижній рівень цін для того, щоб забезпечити відповідний рівень доходів в тому чи іншому секторі економіки, наприклад, в промислово розвинутих країнах це має місце в сільському господарстві. Гарантовані ціни іноді вводяться також для забезпечення монопольних прибутків в окремих галузях народного господарства.

Разом з цим контроль над цінами викликав суттєві порушення в економіці. Так, з введенням верхньої межі цін виникає дефіцит викликаючий довгі черги, розподіл по знайомству і корупцію. При цьому не можна забувати і про те, що великі субсидії, необхідні при такому ціновому контролі, в кінечному рахунку оплачуються платниками податків. Формуються чорні ринки, на яких ціни значно вищі від рівновісної ціни. При низьких цінах у підприємців і фермерів мало стимулів до нововведень і інвестування. Ціновий контроль часто приводить до винекнення надлишкової грошової маси і прихованої інфляції. Гарантований нижній рівень цін веде до винекнення лишків продукції і надто високих прибутків.

Індексація доходів є антиінфляційним заходом