3. Курс національних валют був знижений безпосередньо стосовно долара, тому що відповідно до Бреттон-вудської угоди були установлені фіксовані валютні курси до американської валюти, а деякі валюти не мали золотих паритетів.

4. Девальвація була проведена в умовах валютних обмежень.

5. Девальвація носила масовий характер; вона охопила валюти 37 країн, на частку яких доводилося 60-70% світової капіталістичної торгівлі. У їхньому числі Великобританія, країни Британської співдружності, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Західна Німеччина, Японія. Тільки США зберегли золотий зміст долара, встановлений при девальвації в 1934 р., хоча його купівельна спроможність усередині країни знизилася вдвічі в порівнянні з довоєнним періодом.

6. Зниження курсу валют коливалося від 12% - 30,5%.

Знецінення валют викликало подорожчання імпорту і додатковий ріст цін.

США використовували принципи Бреттон-вудської системи (статус долара як резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у світі. Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому курсі своїх валют із метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої економіки. У зв'язку з цим Бреттон-вудська система протягом чверті сторіччя сприяло зросту світової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не забезпечила рівні права всім її учасникам і дозволила США впливати на валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ. Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світі на шкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бреттон-вудської системи поступово розхитували її.

Економічні, енергетичні, сировинний кризи дестабілізували Бреттон-вудську систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабла економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали, стали тіснити американського партнера.

Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях. Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то відповідно підвищувалася частка марки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни (із 0 до 3.7%), швейцарського франка (із 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для перших повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і Японією.

Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, це призвело до величезного збільшення їх короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових накопичень іноземних банків. “Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у вигляді лавини “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від долара.

З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі. Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення національних валют, схильних знеціненню.

Причини кризи Бреттон-вудськоъ валютної системи можна уявити у вигляді ланцюжка взаємообумовлених факторів:

1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. співпав з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.

2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірм заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей. Різноманітні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”.

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН, Японії) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.

4. Невідповідність принципів Бреттон-вудської системи співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному використанні схильних знеціненню національних валют - долара і почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя Бреттон-вудської системи посилювалося в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім статусом резервних валют. У результаті була підірвана стійкість резервних валют.

Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в суперечність із можливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня короткострокова заборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. Слідством американської політики “дефіциту без сліз” явився підрив довіри до долара. Занижена в інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне регулювання її виявилося неспроможним. У результаті штучні золоті паритети втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося завзятою відмовою США до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудської угоди центральні банки були вимушені здійснювати валютну інтервенцію з використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим