І третє. Стосовно форм організації сільськогосподарського виробництва. Як вже говорилося, розвиток особистих підсобних господарств населення – реальність нашого сьогодення, безпосередній результат реформування аграрного сектору. З огляду ж на довготривалу перспективу ця форма господарювання не може залишатися домінуючою. Практика всіх без винятку розвинутих країн з ринковою економікою свідчить, що найбільш оптимальною формою господарювання на селі є укрупнені, а не індивідуальні господарства. Останнім властивий ряд серйозних недоліків. Це, зокрема, переважання ручної праці, орієнтація на задоволення власних потреб, неможливість проведення певних робіт силами окремих селян, наприклад, меліораційних, осушувальних, захисних і т. д. Тому розвиток особистих підсобних господарства, на наш погляд, слід розглядати як тимчасове явище, як перехідний етап в становленні ринкових відносин. З врахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва в нашій країні у взагалі-то далекому майбутньому можливий варіант виникнення прототипу колишніх колгоспів, але на якісно іншому рівні. Вихідною передумовою при цьому повинно бути утвердження і налагодження механізму ефективного функціонування ринкових відносин в усіх без винятку сферах народногосподарського комплексу країни, вдосконалення фінансово-кредитної системи, матеріально-технічного забезпечення і т.д. З цієї точки зору, до речі, більш зрозумілою є надзвичайна, не зовсім оправдана, активізація діяльності Верховної Ради України з питань розвитку фермерства.

По-третє. Вирішення проблем агропромислового комплексу, підвищення ефективності його функціонування вимагає активізації застосування відповідних економічних інструментів. І в першу чергу – ціноутворення. Зразу ж зауважимо, що це не тільки наша особиста позиція. Її розподіляє, наприклад, Білик Ю. Д.: “Проведення глибоких економічних реформ у країні, перехід від планово-директивного до ринкових методів господарювання потребує насамперед проведення цінової політики, яка залишається однією з найскладніших нерозв’язаних проблем на сучасному етапі становлення ринкової економіки в Україні” [1, c.5]. Це висловлювання, в свою чергу, вимагає окремого розгляду таких його аспектів А) Проблема ціноутворення надзвичайно ускладнена і по тій причині, що у нас відсутні науково-методологічні принципи його організації. Дійсно, трудова теорія вартості Маркса виявилася недостатньо адекватною і надто спрощеною для реалій ринкової економіки, а ті прогресивні розробки, які є в розвинутих зарубіжних країнах, не відповідають сучасному стану розвитку економіки України. Б) В своїй абсолютній більшості вітчизняні економісти, займаючись питаннями ціноутворення, як правило, виходять з конкретних потреб тієї чи іншої галузі, тієї чи іншої сфери практичної діяльності. Не відкидаючи повністю позитивні моменти такого підходу, ми не можемо не сказати, що таким чином проблему ціноутворення вирішити неможливо. Це комплексна проблема, її розв’язання можливе лише виходячи з загальнодержавних позицій і при умові всебічного врахування всіх об’єктивних (і суб’єктивних) факторів, які визначають реальний стан економіки конкретної країни в кожен конкретний період її розвитку. В підтвердження цієї думки наведемо хоча б такий приклад Очевидно, у душі переважної більшості громадян України ще й досі живуть спогади про той нездоровий ажіотаж, який мав (продовжує мати?) місце на ринку сільськогосподарської продукції. Знадобилося тільки рішуче втручання держави з метою його стабілізації, присікання діяльності спекулятивних елементів. Здобутий досвід є наглядним і повчальним. І чому не зробити належних, відповідних висновків, чому не побоятися визнати, що ринкові відносини у нас перебувають у зародкованому стані, що, з врахуванням нашого недалекого минулого, ми не маємо зразків наслідування і тому змушені виходити тільки з реалій нашого сьогодення. А реалії такі, що на сучасному етапі в питанні ціноутворення саме держава, а не, по суті, досить-таки туманні у не такому вже близькому, як свідчить практика, майбутньому перспективи ринкового механізму, повинна бути гарантом проведення єдиної, на загальнодержавному рівні, політики. На цей крок нас підштовхує саме життя. Чому не згадати, наприклад, що вже сьогодні з метою стимулювання випуску продукції тваринництва урядом запроваджена диференційована система цін. Невже нас так лякає сама думка про можливість реставрації командно-адміністративної системи управління народним господарством? Чи на фоні ейфорії здобуття політичної незалежності ми безапеляційно відкинули все попереднє, в тому числі позитивне й прогресивне? Віддаючи собі звіт у, можливо, надто гарячій формі постановки питання, приведемо знову ж таки висловлювання Білика Ю. Д. : “Функції держави і ціноутворенні та межі її впливу на рівень і динаміку цін мають надзвичайно важливе значення у процесі реформування економіки й суттєво впливають на його результати” [1, c. 6].

Конкретною формою прояву посилення ролі держави в сфері ціноутворення, на наш погляд, в першу чергу повинно бути усунення диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію. Необхідність такого кроку більш ніж очевидна. Сьогоднішньому селянинові, щоб купити, наприклад, 1 т вугілля потрібно посіяти, виростити, зібрати і реалізувати приблизно 5 т збіжжя. При цьому залишаються невідомими ціна паливно-мастильних матеріалів в період збору врожаю, наскільки реальною є можливість використання зернозбиральної техніки і якими при цьому будуть погодні умови. Причому, суть проблеми не в спрощеному, механічному вирівнюванні цін, що, в кінцевому підсумку, може привести лише до росту роздрібних цін на основні продукти харчування, викликати небажану ланцюгову реакцію в суміжних і обслуговуючих галузях. Просто у формі регулювання цін конкретно повинна проявитися турбота держави про сільськогосподарського товаровиробника. Специфіка агропромислового комплексу України на сучасному етапі розвитку, домінування особистих підсобних господарств