Зміст

Вступ

Становлення та розвиток ОБСЄ як регіональної міжнародної організації в сфері безпеки і співробітництва (ОБСЄ)

Ради міністрів ОБСЄ про наділення правосуб’єктністю і привілеями та імунітетами ОБСЄ, включаючи її інститути і місії, в тому числі питання, пов’язані з оподаткуванням і визначення статусу місцевого персоналу.

Ще однією важливою обставиною на яку варто звернути увагу є невідповідність Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. меморандум про взаєморозуміння щодо створення (діяльності) місій. Виходячи з відсутності будь-якого іншого міжнародно-правового акту, який би регулював питання правосуб’єктності ОБСЄ, це є важливим моментом, але зовсім не відповідним правовій природі міжнародних організацій. По-перше, Віденська конвенція не забезпечує і передбачає правосуб’єктності. По-друге, привілеї та імунітети, що надаються дипломатичним представникам є ширшими за обсягом, ніж ті, які надаються міжнародному персоналу Організації. По-третє, дана Конвенція не передбачає функціонального імунітету місцевому персоналу, який є надзвичайно необхідним для місій ОБСЄ. Нарешті, у відповідності з Меморандумом про взаєморозуміння з країною-перебування місії, члени місії поділяються привілеями та імунітетами лише на території цієї країни. Однак, якщо у них виникне необхідність поїхати до іншої місії у офіційних справах (наприклад, у регіональних чи двосторонніх проектах), вони втрачають привілеї та імунітети якими їх наділила держава-перебування. Це створює певні ускладнення.

Привілеї та імунітети представників держав-учасниць в Раді міністрів ОБСЄ.

У зв’язку з відсутністю типового положення чи будь-якого іншого документу, який б визначив і врегулював статус представників держав-учасниць в Раді міністрів ОБСЄ, їхні права, привілеї та імунітети, необхідно керуватися положеннями Віденської конвенції 1975 року про представництво держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру.

На характер і зміст правового статусу постійних представників здійснює вплив та обставина, що вони юридично пов’язані не з самою організацією, а з державами – членами, оскільки є їх представниками. (Шибаева, Поточн. С. 63).

А в п. 2 ст. 6 цього Меморандуму підкреслюється те, що члени українського персоналу, найнятого на місці координатором, матимуть статус, що відповідає статусу місцевого персоналу дипломатичних представників. Вони залишаються суб’єктами національного законодавства України. Проте вони користуватимуться імунітетом від цивільної та адміністративної відповідальності стосовно дій, вчинених ними під час виконання своїх службових обов’язків у статусі співробітників Координатора. З положень Меморандуму випливає, що посадові особи ОБСЄ підпадають під категорію осіб, на яких поширюється Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. і мають право на привілеї та імунітети дипломатичного характеру. Інший персонал користується лише функціональним правом на привілеї та імунітети.

Якщо звернутися до Римського рішення Ради міністрів ОБСЄ, привілеї та імунітети надаються для безперешкодного виконання своїх функцій:

інститутом ОБСЄ;

постійним місіям держав-учасниць;

представникам держав-учасниць Організації;

посадовим особам ОБСЄ;

членам місій ОБСЄ.

Однак, через відсутність типового договору, який би закріплював права на привілеї та імунітети або конвенції, яку б ратифікували держави-учасниці ОБСЄ виникають різного роду проблеми, пов’язані з діяльністю місій, їх посадових осіб, інститутів ОБСЄ.

Після прийняття Римського рішення Рада міністрів ОБСЄ минуло 10 років. Ситуація є наступною: рішення було неадекватно сприйняте і імплементоване державами-учасницями, а правила процедури привілеїв та імунітетів ОБСЄ – далекі від гармонійності. На мій погляд є декілька варіантів вирішення даної ситуації. По-перше, на багатосторонній основі згідно з міжнародним правом здійснити ратифікацію типової угоди, що буде вміщувати детальні конвенції про правосуб’єктивність ОБСЄ та її привілеї і імунітети. По-друге, на національному рівні імплементувати Римське рішення

Міжнародно-правова відповідальність ОБСЄ. Римське рішення Ради міністрів ОБСЄ 1993 р. закріплює відповідальність за ОБСЄ як міжнародною організацією, персоналом Організації, включаючи особисту відповідальність глав місій, глав інститутів та інших осіб, які завдали шкоди або збитків у зв’язку із виконанням своїх функцій. Відсутність міжнародно-правового договору, який би зобов’язував усі держави-учасниці нести відповідальність і підтверджував правовий статус ОБСЄ як міжурядової оргазації може викликати труднощі у встановленні її відповідальності. Той факт, що міжнародні організації (і ОБСЄ зокрема) користуються імунітетом від юрисдикції не позбавляє їх нести відповідальність. Імунітет від юрисдикції надається міжнародній організації і її персоналу для звільнення їх від відповідальності у державі-перебування. Вони користуються імунітетом від цивільної і адміністративної юрисдикції держави-перебування. Вищі посадові особи держав-учасниць, Організації безпосередньо, включаючи Генерального секретаря і Голову Бюро з демократичних інститутів і прав людини, представників місій ОБСЄ і особистих представників Діючого голови користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції держави-перебування.

Для більш повного визнання і закріплення привілеїв та імунітетів органів і місій ОБСЄ необхідно, щоб усі держави учасниці підписали і тарифікували Римське рішення ОБСЄ 1993 р., а не лише ті, на території яких знаходяться органи і місії ОБСЄ. В дійсності окремі держави-учасниці неохоче надають (Бельгія) або взагалі не надають (Сполучене Королівство, Фінляндія) ОБСЄ та її посадовим особам привілеї та імунітети, що може завдати шкоди персоналу Організації.

На підставі вищевикладеного можна зробити наступні висновки. Міжнародна правосуб’єктність ОБСЄ носить специфічний характер, а обсяг її міжнародних прав і обов’язків суверенних держав. Він практично рівний обсягу прав інших міжурядових організацій у відношенні сказаного ними або проголосованого під час виконання своїх функцій; 2) в період засідань Парламентської асамблеї ОБСЄ і протягом часу проїзду до місця її засідання і в зворотному напрямку, представник і їх заступники на своїй національній території наділяються імунітетом, який надається членам національного парламенту, а на території інших держав-учасниць, вони не підлягають арешту і судовому переслідуванню.

Отже, очевидно, що обсяг привілеїв та імунітетів, наданих представникам держав в Раді міністрів, Постійній раді є ширшим від