обсягу привілеїв та імунітетів представників в Парламентській асамблеї ОБСЄ. У першому випадку на період виконання своїх обов’язків представники користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Цілком ймовірно, що це викликано різною юридичною природою цих органів, особливостями їх формування, предметною і юрисдикційною компетенцією, роллю в діяльності Організації і т. п.
Договірна правоздатність міжнародних організацій є однією з найважливіших ознак їх правосуб’єктності. Право на укладення міжнародних договорів – одне з основних прав, яким володіють міжнародні організації як суб’єкти міжнародного права. Питання про договорну правоздатність на практиці вирішується по-різному, по відношенню до кожної міжнародної організації зокрема, воно тісно пов’язане з питанням про обсяг міжнародних прав і обов’язків міжурядової організації.
Договори за участю міжнародних організацій можна поділити на два види. До першого відносяться договори, які укладаються організаціями між собою.
Оскільки, установчі документи ОБСЄ мають політико-правову природу, можливість укладення договорів як першого, так і другого виду прямо не передбачена. Саме тому, тут необхідно керуватися положеннями Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.
Через відсутність так званого “зовнішнього права” ОБСЄ, тобто тих всіх договорів, які повинні прийматися на міжорганізаційному і міжінституційному рівні, вести мову про договірну правоздатність Організації з безпеки співробітництва в Європі недоречно.
Дана Конвенція передбачає широке коло привілеїв та імунітетів для осіб, які представляють державу при міжнародній організації. Зокрема до них відносяться: а) недоторканість приміщень (ст. 23); б) звільнення приміщень від оподаткування (ст. 24); в) недоторканість архівів і документів (ст. 25); г) свобода пересування (ст. 26); д) свобода зносин (ст. 27); е) недоторканість особистості (ст. 28); є) недоторканість резиденції і майна (ст. 29); ж) імунітет від юрисдикції (ст. 30); з) звільнення від мита і огляду (ст. 35) та ін.
З іншого боку, Конвенція не дає переліку осіб, які відносяться до представників. В ній використовуються терміни: “глава представництва”, “постійний представник”, “постійний спостерігач”, “співробітники представництва”, “глава делегації”, “делегат” та ін.
Привілеї та імунітети надаються представникам держав в Раді міністрів ОБСЄ і Постійній раді “не для особистої вигоди, а з метою незалежного виконання ними функцій”. Таке формулювання визначення правового статусу представника, на перший погляд, є підтвердженням функціональної теорії представництва. Однак, Б. В. Ганюшкін цілком доречно відзначає, щ внаслідок яскраво вираженого представницького характеру діяльності постійних представництв (а в ОБСЄ – це Рада міністрів і Постійна рада) однієї лише функціональної теорії для обґрунтування привілеїв та імунітетів недостатньо (ст.. 65). Практика ООН пішла шляхом надання представникам держав в ООН був дипломатичних привілеїв та імунітетів. Досвід ООН був врахований і державами-учасницями ОБСЄ. Так, представники в Раді міністрів і Постійній раді ОБСЄ фактично наділені не тільки функціональними, але й дипломатичними привілеями і імунітетами.
Представники в Парламентській асамблеї ОБСЄ, а також їх заступники підпадають від дію Віденської конвенції про представництво держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. і мають право на наступні привілеї та імунітети: а) свобода пересування до місця засідання Парламентської асамблеї і в зворотному напрямку не може бути нічим обмежена; б) звільнення від митних зборів, а приміщень – від оподаткування; в) представники та їх заступники не підлягають арешту і допиту, а також наділені судовим імунітетом.