В зв'язку з цими кардинальними змінами виникло питання про те, чи є можливим у таких умовах підведення підсумків Другої Світової війни шляхом укладення традиційного мирного договору, в якому б сторонами виступали, з одного боку, як єдине ціле держави - переможці, а з іншого - держави, які зазнали поразки у війні.

При цій ситуації, яка склалася в Європі укладення такого “міжкоаліційного” мирного договору взагалі було неможливим, оскільки воно означало б збереження в майбутньому невирішеними проблем, які “забруднюють” всю міжнародну атмосферу [12,с.56].В цьому випадку інтереси покращення відносин (нормалізація, розрядка, забезпечення безпеки) були б принесені в жертву дотримання юридичної форми їх врегулювання (мирний договір). Відбулося свого роду застосування застереження rebus sic stantibus, проте у зворотному порядку: обставини, що змінилися вплинули не на діючий договір, зробивши при цьому його недійсним, а обумовили безпредметність або навіть неможливість укладення договору.

Таким чином, в Європі склалася ситуація, за якої назріло питання щодо підведення підсумків у Другій Світовій війні, що було життєво необхідним завданням для забезпечення мирного співіснування, але в той час для її вирішення неможливо було використовувати традиційну форму мирного договору між двома коаліціями, які воювали одна проти одної. Політична форма підведення післявоєнних підсумків стала нарешті єдиною можливою альтернативою.

Нарада зафіксувала безплідність і шкідливість спроб вирішення проблем, які виникали методами “холодної війни” і що зрештою, не тільки не призвело до врегулювання існуючих проблем, але й ускладнювало їх, створювало нові проблеми, які у свою чергу призводили до напруженості міжнародної обстановки в Європі.

Загальноєвропейська нарада підвела під відносини між державами-учасницями базу основоположних принципів мирного співіснування, які повинні були конкретно визначити їх поведінку. І нарешті, вона розробила довгострокову програму дій держав, визначивши напрямки і форми їх рівноправного співробітництва в найрізноманітніших галузях. Уперше в історії Європи був створений свого роду план загальноєвропейського співробітництва, який базувався на принципі мирного співіснування [12,с.57].

В результаті скликання наради з безпеки і співробітництва в Європі утворилася нова політична атмосфера, яка була покликана здійснювати безпосередній вплив на застосування і розвиток міжнародного права як в розумінні поглиблення його демократичного змісту, так і в розумінні поширення міжнародно-правового регулювання на нові галузі взаємовідносин між державами.

Скликання НБСЄ – безпрецедентна в історії подія, яка носить як політичний так і міжнародно-правовий характер. Такого характеру надають їй перш за все склад і рівень представництва держав-учасниць. Уперше в історії на нараді зібралися найвищі політичні і державні керівники країн, які представляли всі соціальні і політичні системи, зовнішньополітичні програми і концепції.

Крім того, ця неперевершена за характером подія має значення ще й тому, що для вирішення кардинальних питань міжнародної політики вперше був застосований метод прийняття рішень шляхом консенсусу, що забезпечило врахування в Заключному акті, як підсумковому документі наради, інтересів усіх держав-учасниць. Слід вважати неправильним твердження про те, що правило консенсусу до цієї наради було взагалі невідомим міжнародній практиці[12,c.57]. Однак, застосовувалося воно в основному на міжнародних нарадах і конференціях, які розробляли документи, що підлягали подальшій ратифікації і допускали застосування застереження у випадку незгоди держав із тими чи іншими положеннями. Інакше кажучи, після складення кінцевого тексту документу будь-яка держава могла або відмовитися від участі в ньому, або висловити свою точку зору по тому чи іншому питанню. На загальноєвропейській Нараді не передбачалося ні ратифікації Заключного акту, ні застережень до нього. Тому застосування правила консенсусу мало на меті усунути шляхом згоди будь-які – глобальні або часткові – розходження в думках щодо положень Заключного акту. Ця обставина надавала принципу консенсусу особливого значення і разом із тим представляла особливу складність при його застосуванні. Ось чому, процес НБСЄ, якщо враховувати і гельсінські підготовчі консультації, тривав більше двох років. Слід також враховувати і те, що на загальноєвропейській нараді мова йшла про вирішення за допомогою принципу консенсусу не яких-небудь приватних питань, як раніше, а питань щодо сутності міждержавних зв'язків, принципів взаємовідносин між державами. Звідси - особлива цінність принципу консенсусу: кожна держава мала реальну можливість відстоювати свою позицію, забезпечувати відображення своєї думки в заключних документах НБСЄ [12,с.58].

Практика роботи наради в Гельсінкі показала недопустимість зведення правила консенсусу до того, що раніше називали “liberum veto” – правила, згідно з яким заперечення хоча б одного з учасників переговорів блокує можливість прийняття рішення, із яким погоджуються решту учасників. При такому трактуванні правило консенсусу стає своєю протилежністю: із засобу забезпечення узгодженості рішень воно перетворюється в засіб його усунення. Не випадковим є і той факт, що на третьому етапі НБСЄ представники малих країн звернули увагу на те, що правило консенсусу, яке надає значні можливості будь-якій державі, повинно застосовуватися з великим усвідомленням відповідальності за її наслідки, і в будь-якому випадку не повинно бути самовільно висунутою перешкодою на шляху загальноприйнятих рішень.

До аналогічних наслідків призводить і таке тлумачення консенсусу згідно з яким, якщо з початкового моменту переговорів виникатимуть протиріччя щодо того чи іншого питання, то це питання одразу знімається з порядку денного переговорів. Консенсус – це засіб досягнення узгодженості точок зору, а не