До ознак, які відрізняють правосуб’єктивність держав і міжнародних організацій, деякі юристи відносять тимчасовий характер правосуб’єктивності останніх [Ушаков М.О. Субъекты современного международного права, с. 69].

Ця відмінність є досить умовною. Міжнародні організації – це постійно діючі міжнародні органи на відміну від міжнародних конференцій, які є тимчасовими міжнародними органами. Міжурядові організації, про правосуб’єктивність яких йде мова, не створюються ad hoc для вирішення певного спеціального питання. В установчих актах цих організацій не обумовлений термін закінчення їх діяльності і не передбачена, як правило, процедура їх ліквідації. Цілі і завдання які стоять перед такого роду органвзаціями, також не свідчать про тимчасовий характер їх повноважень. В зв’язку з цим, недоручно вести мову про те, що правосуб’єктивність міжнародної організації має тимчасовий характер.

В міжнародно-правовій доктрині надзвичайну зацікавленість представляє питання, якого ми вже торкалися вище – це питання щодо юридичної підстави міжнародної правосуб’єктивності міжнародних організацій. Існують три концепції (напрямки) у вивченні даного питання.

Першу концепцію складають юристи, які притримуються позиції так званих делегованих повноважень. Вони вважають, що міжнародна організація є компетентною діяти лише в межах прав, які делеговані їй державами і зафіксовані в її установчому акті. Такої концепції притримуються зокрема американський юрист Г. Кельзен, французькі А. Пробст, П. Кароз та ін.

Недоліком цієї позиції є її обмежено-нормативістський підхід до вирішення питань міжнародної правосуб’єктивності. Г.І.Тункін цілком справедливо підкреслює, що “на підставі і у відповідності з положенням статуту міжнародної організації є можливим певне розширення обсягу правосуб’єктивності організації шляхом прийняття рішень її відповідними органами, якщо такі рішення виражають згоду всіх членів організації [Тункин Г.И. Теория международного права, с. 409].

Другий напрямок складають прибічники концепції “виведеної компетенції”. Ця концепція формується наступним чином: міжнародна організація може мати виведену компетенцію, тобто такі повноваження, які безпосередньо не зафіксовані в установчому акті організації, але можуть бути виведені із Статуту організації [D.W.Bowett, United Nations Forces, L., 1964, p.307].

Дане тлумачення концепції “виведеної компетенції” не відповідає загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Вчинення міжнародною організацією дій не передбачених статутом або додатковими угодами, укладеними її членами у зв8язку з діяльністю організації, є неприпустимим з точки зору сучасного міжнародного права, бо це є порушенням таких загальновизнаних принципів міжнародного права, як принцип поваги державного суверенітету членів організації і принцип “pacta sunt servanta”.

Концепція “виведеної компетенції” ми зустрічаємо у працях Г. Лаутерпахта, Г. Вайсберга, Р. Хігінса, І. Деттера, Ш. Розена та інших юристів. “Виведена компетенція” міжнародних організацій, як відзначає Г.І. Тункін, може мати місце. Однак вона “існує в тому випадку, коли для здійснення компетенції, безпосередньо наданої організації або її органу (а не взагалі для здійснення цілей і функцій організації), необхідно вдатися до дій, які не тільки не суперечать статуту організації, але і є звичним в міжнародній практиці. [Тункин Г.И. Теория международного права, с. 378].

Формуючи у широкому розумінні дану концепцію “виведеної компетенції” більшість зарубіжних юристів фактично стверджують, що існує норма міжднародного права, згідно з кою мається на увазі те, що держави-члени міжнародної організації надають їй таку компетенцію, яка необхідна для здійснення цілей і функцій організації. Д.Боует, зокрема, визначає “виведену компетенцію” як такі повноваження, “які можуть бути розумно виведені із цілей і функцій організації, про яку йде мова”. [Bowet D.W. The Law of International Institutions. L., 1963. P.275].

На думку Б. Руйе-Амере, професора Страсбурзького університету, “можна припустити, що автори угоди або договору мали на меті створити норми, які можуть практично застосовуватися. Необхідно, відповідно, презюмувати намір створити все необхідне для їх ефективної дії: якщо держави створили міжнародну організацію, вони мали намір створити все, що є необхідним для функціонування”.[Rouyer-Hameray B. Les competences implicites les organisations internationales. P., 1962, p. 80-81].

Італійський професор А. Серені, відзначає те, що питання про “виведену компетенцію” є питанням тлумачення статуту міжнародної організації, фактично доходить висновку, що існує загальновизнана норма міжнародного права відносно “виведеної компетенції”. “Визначення виведена компетенція міжнародних організацій, - писав Серені, - є таким чином, результатом тлумачення, хоча і розширеного, конституції організації, а не процес створення нових норм...” [Sereni A. Diritto internationale. Vol.II. Sezioni seconda. Le orgazationi internazionali. Milano, 1960. P. 980].

Однак, при цьому Серені вкладає в це тлумачення такий зміст, який перетворює його у створення нових норм, навіть у порушення статуту організації. “За виключенням положень, які містяться в конституції, - підкреслює він, - будь-яка організація має виеджену концепцію тлумачити конституцію з метою визначення власної компетенції в тому, що стосується цілей і функцій, і встановлювати таким чином обсяг власної компетенції”. Автор припускає навіть, хоча і як виключення, що таке визначення компетенції організації може здійснюватися і не тим органом, якому статут доручає функції, про які в конкретному випадку може йти мова.[Sereni A. Op. cit., p. 985].

Ш.Шомон визначає “виведену компетенцію” (prouvoirs implictes) міжнародної організації наступним чином: “Під виведеними повноваженнями можна розуміти такі повноваження, які не є текстуально передбачені творцями організації, визнані чи