Проте, мова тут фактично йде про створення шляхом додаткових угод між членами організації нових, субординаційнних і уточнюючих норм.

Отже, “виведена компетенція” міжнародних організацій можек мати місце. Питання про наявність і обсяг цієї компетенції в кожному окремому випадку є питанням тлумачення статуту відповідної міжнародної організації з тими доповненнями і змінами, які могли скластися в процесі її діяльності на підставі згоди членів даної організації.

Крім концепції “виведеної компетенції” в західній доктрині отримала значне розпоширення концепція “іманентрної компетенції або “невід’ємних повноважень”.

Під “іманентною компетенцією” юристи-міжнародники розуміють повноваження міжнародної організації, не менше зафіксовані в її статуті або випливають із статуту, але також і ті, які можуть бути набуті організацією за її власною ініціативою, в процесі її діяльності.

До представників “іманентної компетенції”, “невід’ємних повноважень” відносяться такі юристи, як Ф. Сеєрстед, Г. Вайсберг, М. Шнайдер та інші. [J.W. Schneider, Treaty-Making Power of International Organisations, Geneve, P., 1959., pp. 74-76].

Ф. Сеєрстед є найбільш яскравим і послідовним представником цієї концепції. На його думку, “міжнародна особистість держави або міжурядової організації встановлюється не положеннями конституції чи наміром її творців, а об’єктивним фактом існування організації. Ось чому Ф. Сеєрстед повинен відхилити доктрину делегованих і конституційних повноважень на користь доктрини невід’ємних повноважень, як це має місце у держави”.

Отже, Ф. Сеєрстед вважає, що міжурядові організації, як і держави, мають невід’ємними повноваженнями, підставою яких є не установчий акт організації. Головне для Ф. Сеєрстеда, щоб організація володіла всіма ознаками організації, так як і держава володіла ознаками держави. За цієї умови і в силу притаманних їй (immanent) або невід’ємних у неї (inherente) повноважень вона уповноважена вчиняти будь-які дії. Конституція, на думку Ф. Сеєрстеда, має лише негативне значення. [F. Seyersted, International Personality of International Organisations, “The Indian Journal of International Law”. Vol. 4., № 1, 1964. р. 39].

Позицію “іманентної компетенції” підтримує американський юрист Г. Вайсберг, який вважає, що ступінь і масштаб міжнародної особистості організації “визначається на базі функції організацій, як встановлено, або випливає із їх конституційних документів, як розвивається в дійсній практиці”. [G. Weisberg. The International Status of the United Nations, N.Y., 1961., p. 9]

Представники “іманентної компетенції” розглядають її як звичаєву норму міжнародного права. Так, зокрема, Ф. Сеєрстед відзначає: “Міжнародна особистість міжнародних організацій і визначення її сутпіня встановлюються не конвенцією, яка є конституцією організації, чи наміром сторін, що домовляються. А загальним міжнародним правом. Базис – це загальне і звичаєве міжнародне право, що розвивається і застосовується до міжурядових організацій взагалі... [F. Sejersted, op cit. p. 135].

Аналогічну позицію займає М. Шнайдер, який у своїй праці “Довговірна правоздатність міжнародних організацій” приходить до висновку, що договірна правоздатність надана організації на підставі правил загального міжнародного права, і що вона в більшій частині застосовується до організацій і визнається державами та іншими організаціями. [J.W. Schneider, op. cit.p.135].

Отже, представники “іманентної компетенції” вважають, що практика міжурядових організацій, що стосується їх компетенції, “виробила і розвинула” таке правило, яке на сьогоднішній день стало звичаєвою нормою міжнародного права, згідно з яким компетенція міжурядових організацій визначається не їх установчими актами, а невід’ємними повноваженнями, якими володіє організація.

Концепція “іманентної компетенції” є подібною до концепції “виведеної компетенції”, оскільки перша і друга виходять з того, що якщо в статуті міжнародної організації прямо не передбачені певні повноваження, необхідні для дослідження її цілей, то остання тим не менше вправі їх мати.

Однак в концепціях “виведеної” і “іманентної” компетенцій є також і відмінності, які полягають в тому, що в випадку “виведеної компетенції” міжнародна організація як суб’єкт права вчиняє дії, які хоча і не зафіксовані в установчому акті організацій, але можуть бути виведені з нього. Відповідно, вихідним моментом все ж таки є статут організації. У концепції “іманентної концепції” міжнародна організація, як така, подібно до держави володіє невід’ємними повноваженнями, в силу яких вона уповноважена вчиняти будь-які дії, необхідна для виконання цілей і завдань, незалежно від того, які повноваження зафіксовані в її статуті або випливають з нього. Вихідним моментом в даному випадку є не статут організації, а власна організація з притаманною їй самостійністю в своїх внутрішніх і зовнішніх справах.

Підсумовуючи все вищевикладене, слід зробити наступний висновок. Компетенція міжнародних організацій, і зокрема ООН, визначається установчим актом організації. В кожному конкретному випадку держави створюють міжнародну організацію для виконання певних ззавдань і в залежності від цього наділяють її відповідною компетенцією, чітко обмеженою виконанням цих завдань. Компетенція організації проявляється в компетенції її органів. Порушення компетенції цих органів, встановленої міжнародним договором, означає порушення загальновизначеного принципу міжнародного права – принципу “pacta sunt servanda”.

Відповідно, треба було довести, що дії наприклад ООН, щодо використання збройних сил не є порушенням компетенції організації. Ось тут, на допомогу прийшли автори концепцій “виведеної” і головним чином “іманентної компетенції”, у відповідності з якими міжнародна організація володіє не тільки тією компетенцією, яка зафіксована в установчому акті організації, але й яка випливає з цього акту або розвинута міжнародною організацією в процесі її діяльності. При цьому стверджувалося, що в даний час таке положення набувало характеру звичаєвої норми міжнародного права. [Шибаєва О.О. «Правовой статус межправительственных международных организаций»,