Цей обов’язковий характер примирення підтверджує ст.20, яка дає повноваження кожній державі-стороні або групі держав-сторін подати на ім’я Секретаря "заяву про скликання КПАТ у зв’язку із спором, який вони ведуть з однією або багатьма державами-сторонами". Згідно з цією статтею, примирення може відбутися шляхом прийняття між державами компромісу Спеціального міжнародного договору. укладеного ad hoc після виникнення суперечки, в якому сторони визначають предмет розбіжних поглядів і засіб вирішення суперечки разом із деталями процедури., чим, зокрема, може скористатися держава-учасниця НБСЄ, яка, однак, не є стороною конвенції. У випадку розбіжності думок. щодо компетенції Трибуналу (Палати), рішення в цій справі приймає Арбітражний Суд або Комісія. Такі розбіжності думок можуть з’явитися у сторін, оскільки, згідно зі ст.19, Комісія з примирення та Арбітражний Суд утримаються від будь-яких дій, якщо справою має зайнятися суд чи трибунал, компетенцію якого щодо даної суперечки сторони юридично зобов’язані прийняти, а також коли такий суд або трибунал вже прийняв рішення щодо сутності цієї суперечки, і якщо сторони наперед узгодили врегулювання суперечки виключно за допомогою інших засобів або наперед погодилися визнати компетенцію іншого судового органу, зобов’язавшись водночас поважати його рішення. Крім того, КПАТ зобов’язана призупинити процес до того часу, коли інший орган, що мав відповідне завдання, подасть пропозицію про врегулювання суперечки, і продовжить його лише у випадку, якщо ці заходи не призведуть до вирішення суперечки, і з проханням про ведення процесу звернеться одна зі сторін.

На відміну від механізму Ла-Валлетти, окрім принципу обов’язкового примирення, не передбачено в цьому випадку винятків з принципових питань, котрі б обмежували можливість застосування конвенції, хоча такого звуження компетенції Комісії з примирення вимагала спочатку Великобританія. Більшість експертів, однак, визначала, що механізм конвенції є значним прогресом по відношенню до процедури Ла-Валлетти, що, однак, не вберегло результат їхньої роботи від виявів незадоволення встановленим режимом з боку багатьох держав, що було продемонстровано затягуванням ратифікації.

Комісія з примирення зазвичай налічує 5 осіб, які обираються зі списку примирителів, укладеного згідно із Загальними положеннями, причому кожна зі сторін визначає одного примирителя. Чисельність складу змінюватиметься у випадку, якщо Бюро скористається своїм повноваженням збільшувати або зменшувати кількість трьох призначених ним до складу Комісії членів (за умови, що ця кількість буде непарною), а також у ситуації, коли сторонами суперечки є більше ніж дві держави. У такому випадку, якщо держави, зацікавлені в реалізації однакових інтересів, не узгодять спільного кандидата, кожна зі сторін суперечки визначить однакову кількість примирителів до верхньої межі, яку визначає Бюро. Якщо в 15-денний термін від моменту повідомлення другої сторони про внесення суперечки на розгляд Комісії, примирителі не будуть визначені стороною або сторонами суперечки, відповідну кількість членів Комісії визначить Бюро з-поміж примирителів, внесених зацікавленою стороною до списку примирителів, а якщо вона їх ще не внесла до списку, тоді вибрати слід серед решти прізвищ примирителів, які містяться в цьому списку У вміщеному в "Zbiorze Dokumentow" перекладі конвенції, у ст.22 зак.2 є помилка: слово conciliators перекладено як "посередники/арбітри" замість "примирителі"..

Зусилля Комісії з примирення і арбітражних трибуналів спрямовані на надання сторонам допомоги в "знаходженні способу розв’язання суперечки на основі міжнародного права та їх зобов’язань перед ОБСЄ". Це означає, що згідно із сутністю примирення, до уваги можуть братися також необов’язкові з юридичної точки зору політичні і навіть етичні аспекти справи.

Процес примирення може, по суті, закінчитися трояко. По-перше, в його ході сторони можуть вирішити, що вони досягли розв’язання суперечки, яке їх взаємно задовольняє. У такому випадку вони вміщують його опис, разом зі своїми підписами на підсумковому документі, і, за посередництвом Керівної Ради, передають інформацію про успішне примирення Раді Міністрів. По-друге, успішне примирення може бути також наслідком прийняття сторонами пропозицій залагодження суперечки, вміщення у кінцевому рапорті КПАТ, котрий Комісія складає у випадку, коли вважатиме, що вивчено всі аспекти суперечки і всі можливості її розв’язання. І, нарешті, по-третє, якщо вміщені в рапорті пропозиції не будуть прийняті сторонами, тоді рапорт, за посередництвом Керівної Ради, передається Раді Міністрів, котра, використовуючи свої повноваження, може вжити подальших заходів, що носитимуть характер політичного тиску.

Друга, врегульована Конвенцією процедура, а саме арбітраж, має факультативний характер.

У зв’язку з цим уведення його в дію залежить від домовленості ad hoc сторін суперечки, хіба що сторона яка вносить на розгляд Арбітражного трибуналу суперечку, пошлеться на попередньо задекларовані нею і другою стороною шляхом скерованої до депозитарія конвенцій нотифікації, факультативні застереження/клаузули, в яких кожна з них заявила, що "визнають як обов’язкову, ipso facto і без спеціальної домовленості, юрисдикцію такого трибуналу, на засадах взаємності". Таким чином, у відносинах між державами-сторонами Конвенції, які зробили такі декларації, арбітраж носитиме обов’язковий характер.

Декларація про визнання компетенції Арбітражного трибуналу адресована до всіх держав як до потенційних сторін суперечки, але може водночас містити певні обмеження. Конвенція, зокрема, допускає внесення у визначений час декларації і дозволяє виключити з компетенції трибуналу чотири категорії суперечок, визначених за зразком механізму Ла-Валлетти, що значно зменшує і без того скромну роль, яку може відігравати на основі Конвенції даний трибунал. Її положення в жодному випадку не вводять обов’язкового посередництва/арбітражу, що було б особливо бажане – замість