Члени Арбітражного трибуналу, подібно як і в випадку Комісії з примирення, призначаються ad hoc з-поміж прізвищ, що містяться в списку арбітрів Трибуналу. Арбітри, які вносяться в цей список за пропозицією держав, що перебувають у суперечці, отримують місця в складі цього трибуналу, згідно зі своїми посадами, а Бюро вибирає серед решти арбітрів таку кількість, щоб їх сума перевищувала б хоча б на одну особу кількість членів, що отримали місця згідно з посадами Тут немає положення про збереження пропорцій між кількістю громадян обох сторін, які є членами Арбітражного трибуналу, оскільки спосіб внесення арбітрів у список, а також наступного їх залучення до вирішення конкретної суперечки, може призвести до того, що ця пропорція буде порушена, що, у свою чергу, дає підстави потерпілій у зв’язку з цим стороні поставити під сумнів неупередженість рішення..

Процес, що ведеться в змагальному порядку, складається з письмової та усної частин, а в його ході Трибунал має щодо сторін повноваження проводити слідства та дізнання. На відміну від примирителів, арбітри виносять рішення тільки на основі міжнародного права, а ex aequo et воно за згодою сторін. Оголошене рішення є обов’язковим для виконання тільки щодо даної справи і тільки щодо сторін суперечки, за винятком випадків, коли третя держава здійснила ефективну процесуальну інтервенцію.

У такому випадку частина рішення, що стосується її інтересів, є для неї обов’язковою.

Рішення є остаточним і не підлягає апеляції. Сторони тільки можуть звернутися до Арбітражного трибуналу з проханням пояснити його зміст і сферу дії.

У виняткових, однак, випадках допускається перегляд рішення. Заява щодо його перегляду може бути зроблена на основі виявленого факту, який на час винесення рішення не був відомий ані стороні, яка вимагає перегляду, ані арбітрам, за умови, що не минуло більше 6 місяців з моменту його виявлення або 10 років з моменту оголошення рішення.

У ході обговорення експертами конфігурації Конвенції з’явився також проект, згідно з яким Трибуналові треба надати право давати рекомендації на вимогу діючої Ради НБСЄ і Комітету вищих посадових осіб Порівн. R.Szapavz, Konwencja o koncyliacji i arbitrazu w ramach KBWE, "Panstwo i Prawo" 1993, № 5, s.61.. Такі рекомендації могли б надаватися даним Трибуналом в складі Голови та чотирьох осіб, яких визначає Бюро з-поміж арбітрів зі списку або ж з-поза цього списку. Однак, через рішучий супротив багатьох країн, від цієї пропозиції відмовилися, вказуючи насамперед на недоречність такого розв’язання, при якому органи, до яких входять усі держави-учасниці ОБСЄ, звертаються за рекомендаціями до інституції, створеної лише певною групою цих держав. Це призвело б до того, що результати діяльності Трибуналу стосувалися б держав, які не є сторонами конвенції.

Скромна роль, яку відводили для арбітражу ці врегулювання, є, звісно, свідченням того, що держави не хотіли підпорядковуватися обов’язковим судовим процедурам, а також свідченням загальної у світовому масштабі кризи правосуддя у стосунках між державами. Варто задати собі питання про причини того, що на сьогодні держави так неохоче вдаються до засобів правосуддя. Адже на даний момент і Постійний арбітражний трибунал і Арбітражний трибунал ОБСЄ залишаються бездіяльними, скромною є також участь Міжнародного суду ООН у вирішенні міжнародних суперечок. Таку ситуацію можна хіба що пояснити, серед усього іншого, такими обставинами:

Політичними – а точніше неадекватністю між судовою процедурою та характером сучасних відносин між державами, в яких усілякі суперечки мають певний політичний контекст і нерідко зводяться не до питання, яким є право, а до питання, яким воно має бути, а з цього приводу жоден суддя не є в стані винести рішення. Судова процедура не залишає багато місця на зрівноваження інтересів сторін і пошук компромісу, а, налаштовуючи сторони на взаємну конфронтацію і надаючи їм роль противників, які з самого початку прагнуть представити один проти одного зібрані докази, вона скоріше направлена до завершення суперечки шляхом шкідливого для дружнього розвитку взаємовідносин вердикту переможець – винний. Таке завершення міжнародної суперечки є лише видимістю її розв’язання, оскільки при такому вирішенні береться до уваги лише поверховий формальний бік справи і зовсім не йдеться про принципове узгодження розбіжностей; насправді ці розбіжності ще більше підкреслюються і до них додаються нові або ж нехтувані досі образи. Цінності, якими керується сторона, що програла, були, на її думку цим некорисним для неї рішенням проігноровані й знехтувані, що в свою чергу, підштовхує її до того, аби затаїти образу на суперника, і викликає в неї недовіру до судових органів. Природа та механізм його дії не гарантує сторонам активної участі у виробленні розв’язань і загрожує нехтуванням їхніх думок, які неодноразово потрібно розглядати не з точки зору правового порядку, а з перспективи політичної напруги і конфлікту цінностей, що, скоріше, вимагає вироблення, шляхом взаємного тертя, нової домовленості, яка б задовольняла обидві сторони і їх престиж, а не точного виконання правових норм, що може довести не тільки до фактичного спалаху конфлікту, а й до ігнорування некорисного розв’язання.

Заборона застосування сили – на сьогоднішній день не змушує слабші держави боятися загрози з боку великих імперій, які могли б цим шляхом змусити їх погодитися з певним станом речей. Однак, мова йде також про зворотний бік медалі, а зокрема, про те, що ius contra bellum