Рішення в справі Комісії з примирення НБСЄ/ОБСЄ.

Цей політичний документ, який міститься в додатку 3 і прийнятий з ініціативи Великобританії, становить доповнення її удосконалення механізму Ла-Валлетти. Комісія з примирення є окремим від Трибуналу з примирення й арбітражу органом, який щоразу призначається з-поміж осіб, вписаних до ре'стру, що утворений з метою застосування процедури Ла-Валлетти. По одному примирителю визначають сторони, а вже визначена цим шляхом двійка спільно обирає третього, котрий виконує функцію голови. Якщо сторони у спеціально відведений час не виберуть членів комісії, тоді це робить Секретар Постійного Арбітражного Трибуналу (створеного Гаазькою конвенцією 1899 р.), провівши консультації зі сторонами.

Функція Секретаря Комісії виконує директор Центру запобігання конфліктам, котрий при виконанні своїх обов’язків може користуватися консультаціями Керівної Ради.

Питання про компетентність Комісії вирішує домовленість сторін, за винятком випадків, коли одна з них виступить із односторонньою заявою про початок процесу на основі зроблених раніше обома сторонами декларацій про визнання без спеціальної домовленості і на засаді взаємності компетенції Комісії щодо суперечок, що з’являтимуться в майбутньому.

У такій декларації не може бути умов, які мають вплив на описану в документі процедуру, а сторони можуть узгодити між собою різного роду модифікації процедури, залежно від конкретної суперечки.

Крім того, кожна країна-учасниця НБСЄ/ОБСЄ може в будь-який час подати іншу декларацію, у якій на засаді взаємності прийме як обов’язкові рекомендації Комісії щодо вирішення всіх суперечок або конкретної суперечки, що в такому випадку зближувало б її вирішення з арбітражем.

Комісія, згідно з ідеєю примирення, прагнутиме до “з’ясування спірних питань між сторонами й докладе зусиль, аби вирішити суперечку на таких умовах, які були б прийнятними для обох сторін”. У ході здійснюваних у цьому напрямі заходів Комісія може запропонувати сторонам умови розв’язання суперечки, а також визначити їм часовий ліміт на їх розгляд, щоб у випадку безрезультатної втрати часу передати до Керівної Ради свій рапорт. Рішення і рекомендації Комісії приймаються більшістю голосів її членів. Її придатність значною мірою зміцнюється інструментами керованого примирення.

Положення у справі керованого примирення.

Суть керованого примирення – ідеї Сполучених Штатів – полягає в інструменті обмеженого консенсусу як кінцевої реакції спільноти на деструктивні наслідки надто повільних дій сторін конфлікту. У такому випадку це буде механізм “консенсус мінус два”. У випадку, коли сторони саме не в стані вирішити суперечку в прийнятний термін, Рада Міністрів або Керівна Рада може передати справу вирішення цієї суперечки Комісії з примирення ОБСЄ. Процес відбуватиметься на таких самих засадах, як і в випадку виступу зі спільною заявою з тим винятком, що органи, які приймають рішення про кероване примирення, можуть змінити терміни на укомплектування складу Комісії, а її робота проводитиметься публічно лише у випадку, якщо так вирішать сторони. У ситуації ж, коли обидві сторони суперечки зв’язані положеннями Конвенції про примирення й арбітраж, Рада Міністрів або Керівна Рада може рекомендувати їм застосувати положення про примирення, вміщені в цій конвенції.

Кероване примирення не застосовуватиметься, якщо котрась зі сторін вирішить, що в її випадку йдеться про винятки, передбачені в документі з Ла-Валлетти, або якщо сторони для вирішення суперечки вдалися до іншого мирного засобу. Це правило взагалі виключає можливість застосування примирення без взаємної ініціативи, в ситуації якщо розпочаті сторонами переговори затягуються з вини держави, не зв’язаної Конвенцією про примирення й арбітраж у рамках НБСЄ/ОБСЄ Пор. A. Prystrom, Zapobieganie konfliktom I ich rozwi№zywanie w systemie KBWE, Warszawa. 1993, s.22. Це було б можливе тільки тоді, коли б обидві сторони були зв’язані Конвенцією, започаткований ними шлях вирішення суперечки не був визначений як винятковий і одна зі сторін виступила з відповідною заявою.

Отже, кероване примирення має обмежені можливості допомоги у вирішенні суперечки, оскільки може бути застосоване у вузькому колі випадків, не модифікує вміщених у Конвенції винятків, що виключають інші види процесів. Вона підтримує і доповнює (звісно у спосіб, що юридично не зобов’язує) положення Конвенції таким чином, що може схилити не зв’язані (Конвенцією) держави розпочати процес примирення в ситуації, коли жодна з них не поспішає це робити.

У той же час її роль є зовсім незначною в тому випадку, коли хоча б одна з держав не є стороною конвенції, оскільки вплив керованого примирення вимагав би ситуації, в якій жодні засоби мирного вирішення суперечок не були ані розпочаті, ані передбачені сторонами, тоді як зараз найчастіше трапляється так, що сторони заходять у небезпечний глухий кут вже в ході переговорів або ж до впровадження передбаченої попередньо процедури.

***

У цьому контексті повинно постати питання про проблему засобів примусу, які застосовуються, за згодою Ради Безпеки ООН, державами, що належать до регіональних організацій, проти держави, яка порушує свої зобов’язання щодо решти членів. Нагадаймо, що, згідно зі ст.41 і 42 Статуту ООН, вони передбачають насамперед повний або частковий розрив економічних, комунікаційних та дипломатичних стосунків, а також використання збройних сил. Невключення у ст.33 Статуту ООН засобів примусу могло