Правда, форми прояву цього усвідомлення досить-таки суперечливі. Взяти хоча б таке. Підраховано, наприклад, що за період з 1991 року тільки з питань розвитку фермерства Верховною Радою України було прийнято більше 40 законодавчих і нормативних актів. Така кількість переросте, очевидно, в якість тільки в русло зневіри селян в довговічність чергової постанови. В той же час, наскільки відомо, єдиними нормативними документами, які регламентують порядок ціноутворення на сільськогосподарську продукцію в сучасних умовах, є прийняті ще в 1990-1991 р. Закон України "Про ціни і ціноутворення" й постанова Кабінету Міністрів України "Про систему цін в народному господарстві і на споживчому ринку України", які, до того ж, вже на час їх прийняття "не мали належного економічного обґрунтування". [1; с.26]
Сказане тільки верхівка тієї складності проблем, вирішення яких -запорука утвердження в економіці країни ринкових відносин. Ми повинні зрозуміти одну істину. Потрібно виходити з цього принципу не віддаючи данину моді, а виходячи з реалій нашого сьогодення. А реалії такі, що в питанні ціноутворення саме держава, а не примарні перспективи саморегуляції цін, повинна бути гарантом проведення єдиної, на загальнодержавному рівні, політики. Таке враження, що на фоні ейфорії здобуття політичної незалежності державне регулювання економіки асоціюється з поверненням до командно-адміністративної системи господарювання. Але чому не вичленити з цього тільки раціональне зерно, а саме: держава повинна йти в авангарді утвердження в економіці країни ринкових відносин і відігравати при цьому надзвичайно активну роль.
Ми ще не в достатній мірі усвідомили, не позбулися суб’єктивного, в
т. ч. зарубіжного, впливу на хід економічного розвитку. Досить сказати хоча б те, що основним контролюючим органом в області ціноутворення в сучасних умовах є Антимонопольной комітет (сама назва досить-таки красномовна). Його діяльність, між іншим, неодноразово піддавалася серйозній критиці. Але як він може ефективно виконувати свої функції в умовах половинчастості й серйозних упущень в області приватизації насамперед промислових підприємств? В тому числі – зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції. У зв’язку з цим Мазуренко О.В., наприклад, пише: “Законом України від 10 липня 1996 року (із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 6 жовтня 1998 року) “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”, с.3, передбачалася безплатна передача 51% акцій підприємств, що приватизуються, недержавним сільськогосподарським підприємствам. На практиці вийшло зовсім по-іншому. Переробні підприємства були взяті в оренду своїми ж колективами, пізніше за рахунок значного підвищення цін на продукцію переробки і відповідного збільшення прибутків, підприємства були викуплені цими самими колективами. Хоча селяни і сільське господарство у формуванні цих прибутків брали участь у межах 70-80% (вартість сировини), вони нічого від приватизації не одержали. У результаті відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками і переробними підприємствами стали не партнерськими, а антагоністичними”. [2; с.54-55] І це, до речі, тільки одне з численних негативних явищ, якими супроводжувалися процеси приватизації зокрема в аграрному секторі. Відрадним, правда, є те, що чи не вперше за роки незалежності питання підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва найшли своє розуміння з боку вищих органів влади. Прийнятий окремий Закон України від 24.06.2004 року №3064 “Про державну підтримку сільського господарства України”, яким започаткована активізація ролі держави в питанні підвищенні ефективності вітчизняного сільськогосподарського виробництва. Більше того, в 2005 році на його підтримку планується виділити 7,4млрд.грн. У зв’язку з цим, акад.
Саблук П.Т. резонно зауважує: “Тепер дуже важливо не зупинятися на зробленому і довести ... роботу до логічного завершення. Зокрема, починаючи з 2005 року слід розумно й ефективно розпорядитися передбачуваними для виділення 7,4млрд.грн. бюджетних коштів, бо, як відомо, заплатити також треба вміти. І якщо ми будемо робити це за раніше існуючими схемами і направляти кошти на виготовлення техніки, добрив, здешевлення кредитів, для лізингу тощо, минаючи селянина, ефект буде мізерним. За нашими розрахунками, 80% виділених коштів повинно направлятися селянину шляхом завчасного встановлення ціни на всі види продукції (а через неї на гектар посіву і голову худоби), виробництво якої дає змогу людям працювати і жити на землі. При такій схемі селяни самі визначатимуть потребу і купуватимуть необхідні їм ресурси, а держава вдвічі менше виділятиме бюджетних коштів, ніж це вона робитиме при збереженні діючої схеми (і заводам, і селянам)” [3; с.5].
Таким чином, підсумовуючи вищесказане, можна зробити ряд висновків.
По-перше, однією з причин серйозних упущень з боку вищих державних органів, зокрема, по відношенню до АПК, у відомий період була невизначеність методологічних принципів регулювання ціноутворення як в цілому по народному господарстві, так і стосовно вказаної галузі в особливій мірі.
По-друге, чи не головний висновок нашого сьогодення: держава повинна відігравати надзвичайно активну роль в економічних процесах, і особливо в питанні ціноутворення, зокрема, в АПК.
По-третє, вирішення основних проблем регулювання ціноутворення в агропромисловому комплексі можливе лише за умови координації зусиль у цьому питанні на загальнонаціональному рівні.
По-четверте, вдосконалення ціноутворення в агропромисловому комплексі своїм безпосереднім наслідком висуває необхідність вдосконалення всього комплексу відповідних економічних інструментів, які застосовуються в практичній діяльності.
Список використаної літератури:
1. Білик Ю.Д. Ціноутворення в умовах формування ринкових відносин в АПК // К.: Урожай, 2000.
2. Мазуренко О.В. Економічні відносини підприємств м’ясопро-дуктового комплексу // Економіка АПК – 2004 – №2.
3. Саблук П.Т. Економічні інтереси як основа розвитку аграрного виробництва // Економіка АПК – 2004 - №8.
4. Юрчишин В.В. До аналізу причин і наслідків занепаду сільського господарства // Економіка України – 2001 - №6.