Наведені на рис. 2.5 дані підтверджують провідне значення обсягу безготівкових грошей для кредитної активності в країні (коефіцієнт кореляції 0,66). Їхній дефіцит не дозволяє істотно збільшити кредитування, рівень якого залишається украй недостатнім з огляду на потреби розширення виробництва.

З іншого боку, висока вартість банківського кредитування пояснюється збереженням невпевненості банків у платоспроможності та надійності позичальників, а також у перспективах сприятливої інфляційної та курсової динаміки. Важливий вплив на вартість кредитування справляє надійність позичальників, яка сьогодні залишає бажати кращого. Безперечно, важливим є й інституційний чинник кредитної діяльності банків, пов'язаний з досить великими операційними витратами цих фінансових установ.

Рис. 2.. Динаміка безготівкових грошей і кредитів у 2001-2002 рр. [13]

Отже, завдання суттєвого збільшення обсягів банківського кредитування залишаються нагальними. Як зазначалося в телеграмі Нацбанку на початку квітня 2002 р., "правління Національного банку занепокоєне таким формуванням кредитної політики банками, яке не відповідає економічним процесам, що відбуваються, не орієнтоване на розвиток та зростання внутрішнього ринку попиту та пропозиції, не відповідає існуючому стану грошово-кредитного ринку" [19]. У той час обговорювалася навіть ідея щодо вжиття адміністративних заходів, спрямованих на зниження ставок по кредитах комерційних банків. Проте вже наприкінці квітня Нацбанк відмовився від неї, зайвий раз підтвердивши глибокі корені наявних диспропорцій української кредитної системи.

Таким чином, можна дійти висновку, що існуюча модель монетарної політики в Україні фактично не стимулює зростання грошової пропозиції. Останнє відбувається вимушено, причому приріст грошової маси супроводжується прямими та непрямими стерилізаційними заходами, внаслідок чого операційний попит на гроші зростає набагато швидше, підтримуючи високий рівень процентних ставок комерційних банків. Надходячи в економіку у вигляді оборотних коштів, гроші не встигають перетворитися на свою "довгу" форму через надмірно високу вартість кредитних ресурсів. Така модель, дійсно, дає змогу запобігти інфляційним тенденціям, проте вона так само не здатна виконувати будь-яку стимулюючу роль стосовно економічного зростання. Фактично Національний банк виявився позбавленим можливостей дієво впливати на грошово-кредитну політику в державі.

Погіршення умов ведення бізнесу, пов'язане зі зниженням прибутковості через дефляцію на тлі інфляції витрат, негативно відбилося у фіскальній сфері. За підсумками 7 місяців 2002 р. виконання плану надходжень до загального фонду державного бюджету склало 94,6%, в тому числі податку на прибуток під-приємств – тільки 76,7. Недонадходження податку на прибуток склало 1232 млн. грн., а обсяг заборгованості за цим податком збільшився на 1,7 млрд. грн. [11].

При цьому, відчуваючи негативний вплив дефляційних процесів, бюджет де-факто відігравав роль їх стимулятора, оскільки використовувався як механізм стерилізації грошової маси. Виконання плану надходжень до загального фонду державного бюджету перевищувало виконання плану видатків (94,6% проти 82,7%), і державний бюджет за січень-липень 2002 р. був зведений з профіцитом 1376 млн. грн. Якщо пригадати, що Міністерством фінансів за цей період було витрачено на обслуговування внутрішнього державного боргу 1903 млн. грн., можна дійти висновку, що бюджет виявився чи не провідним механізмом виникнення і підтримання дефляції в Україні. Фактично бюджет як інструмент економічного регулювання переведено в режим гальмування економічної активності. Втім, на погляд авторів, навряд чи можна говорити про цілеспрямоване використання бюджету як інструменту економічної політики. На жаль, йдеться швидше про протилежне: повне нехтування цим інструментом і фактичне підпорядкування економічної політики фіскальним завданням.

Фіскальна політика та обмежувальні заходи НБУ "виштовхують" діяльність, пов'язану з обслуговуванням споживчого ринку, у "тінь", одночасно перешкоджаючи поліпшенню фінансового стану підприємств. За січень-травень 2002 р. прибуток прибуткових підприємств знизився на 3,1 млрд. грн., або на 22%, порівняно з відповідним періодом попереднього року. Збитково працювало 44% підприємств, а сума їхніх збитків склала 8,7 млрд. грн. Кредиторська заборго-ваність між підприємствами й установами України на 1 липня 2002 р. зросла на 9,7 млрд. грн. (на 3,4%) і становила 292 млрд. грн., дебіторська заборгованість – збільшилась на 11,8 млрд. грн. (на 5,4%), досягши рівня 232 млрд. грн. [13]

Важливою є тенденція помітного збільшення заборгованості перед бюджетом. За січень-липень 2002 р. рівень податкової заборгованості зріс на 4,9 млрд. грн. і склав 11,2 млрд. грн., з яких більше 80% – недоїмка до державного бюджету [11].

Збільшення показників заборгованості підприємств, незважаючи на значне підвищення рівня монетизації економіки та зростання обсягів ВВП і промислового виробництва, свідчить про погіршення фінансового стану підприємств та збереження для них дефіциту ліквідних ресурсів.

Дія усіх вказаних вище чинників призвела до того, що ремонетизація товарно-грошового обігу втратила наприкінці минулого року свій стимулюючий ефект. З макроекономічної точки зору, таке становище є свідченням того, що українська економіка набула властивості поглинати більше грошей внаслідок суттєвого розширення сфери грошового обороту (через збільшення сфери платних послуг, зростання перерозподілу ліквідних ресурсів через бюджет, зменшення питомої ваги бартерних розрахунків, збільшення ліквідності комерційних банків тощо). Це призвело до зменшення реальної швидкості обороту грошей, яке перевищило темпи збільшення грошової пропозиції, що викликало створення дефіциту ресурсів на ринку безготівкових коштів. Між тим можливості подальшого збільшення грошової пропозиції, як зазначалося вище, поступово скорочуються.

Характерною ознакою такого "монетарного пату" є