Керування людським капіталом – це філософія бізнесу, якнайефективніше використання виробничих можливостей працівника. Досягти цього можна, якщо створити йому такі умови, щоб він міг повністю розкрити свій творчий потенціал. Тоді стають можливими і активізація виробництва, і перемога над конкурентами, й утримання власних позицій на ринку.

Концепція людського розвитку, яка сформувалася за останні десятиліття, розглядає вдосконалення людини як основну мету суспільного поступу. Саме таке вдосконалення дає можливість прожити довге життя, підтримуючи задовільний стан здоров'я, одержати престижну освіту, доступ до засобів, які формують гідний рівень життя. Все це пов'язане з великими інвестиціями у людський капітал. Відтоді як людство почало визнавати, а тим більше поширювати теорію людського капіталу, освіта перестала сприйматися як галузь невиробничого спо-жи-вання. Нині вона трактується як інвестиції в один з видів людського капіталу, що не лише приносить прямі економічні і соціальні прибутки його власникові, а й стимулює економічне зростання загалом. Різниця в заробітках осіб з різним рівнем фахової підготовки є найточнішим вартісним індикатором ролі освіти.

Отже, коли приймаються рішення про розподіл інвестиційних ресурсів, держава може керуватися тими ж економічними критеріями, що й фірми чи індивіди. На думку теоретиків людського капіталу, їй слід орієнтуватися на суспільні чи соціальні норми віддачі від інвестицій в освіту, які підтверджують її ефективність. Система освіти, що регулюється і фінансується державою, створює запаси людського капіталу, і чим вища цінність цього капіталу, тим більший економічний виграш суспільства.

В Україні на науку і освіту виділяється з державного бюджету понад 7 млрд. грн. Батьки витрачають ще 5 млрд. Крім того, обслуговуюча інфраструктура (ремонти, меблі, комп'ютери, харчування, транспортування, перевезення учнів тощо) також потребує великих витрат. Отже, щорічні видатки на освіту та науку становлять 16-18 млрд. грн. Це величезні інвестиції. В результаті освіта сьогодні вийшла зі сфери традиційного розподілу ресурсів і перетворилася на великий бізнес. Вкладаючи в цю систему значні кошти, суспільство хоче мати на виході високоякісні результати: до закінчення школи – збережене здоров'я дітей, а після вищого навчального закладу – престижну роботу для них та й належну віддачу від її виконання кожним випускником [19].

Перетворення галузі освіти на повноцінний бізнес – справа неминуча. Це якісно нове явище останнього десятиліття, де сфера бізнесу і сфера науки, спільно забезпечуючи технологічний прогрес суспільства через створення нових технологій, активно підсилюють одна одну. Освіта тут виконує свою основну функцію інтелектуального "підживлення" двох сфер – науки і бізнесу. Тільки за таких умов у науку та освіту прийдуть гроші. До сфери освіти "потягнуться" новітні технології, буде подолана відсталість, зникне соціальна напруженість серед її працівників. Такий розвиток освіти означатиме перехід від системи утриманства, коли всі просять і ніхто нікому нічого не дає, до системи, в якій просити не треба, бо все підкоряється чіткій логіці здорового глузду.

У радянський період теорія людського капіталу з ідеологічних міркувань лише критикувалася. За ринкових умов кваліфікація персоналу стає найважливішою перевагою у конкурентній боротьбі. При цьому держава має створити режим максимального сприяння припливу приватного капіталу у сферу освіти. На жаль, на сучасному етапі має місце чітко виражена корумпованість у сфері престижної, а тим більше безоплатної освіти. Спритні ділки не дрімають, маніпулюючи уявленнями про перспективність і престижність того чи іншого фаху і користуючись тим, що традиційно батьки не шкодують коштів на освіту. Підкреслюємо: тут не йдеться про об'єктивні запити ринку праці, а лише про штучний ажіотаж навколо стихійно популярних спеціальностей.

Водночас розвинені країни своїм головним ресурсом вважають інтелект і успішно продають саме результати розумової праці, насамперед технології – мережеві, оптичні, бездротові, інтернет-технології. Зараз із США з їхньою Силіконовою долиною успішно конкурують Ізраїль (обсяг експорту лише програмного забезпечення у 2000 р. перевищив 13 млрд. американських доларів), Фінляндія, Швеція, Ісландія, Шотландія [19]. Цей ринок перспективний і невичерпний, оскільки кожна нова інтелектуальна пропозиція, викликана активізацією того чи іншого виду людського капіталу, породжує попит на нові розробки.

Що ж до українських сучасних технологій, то маємо всі підстави констатувати, що серед них є чимало таких, які не поступаються кращим світовим зразкам, але набагато дешевші за них. Навіть після періоду економічної і політичної нестабільності Україна може похвалитися високим інтелектуальним потенціалом. Скажімо, українські програмісти дуже високо цінуються у світовій інтернет-технологічній індустрії.

Але перш ніж говорити про зародження власного ринку інтелектуальних продуктів доцільно почати формувати його вже зі школи. Необхідно комп'ютеризувати кожен шкільний клас з підключенням його до місцевої мережі зі швидкісним доступом до Інтернету; розробити спеціальні програми, які б забезпечували спілкування дітей електронною поштою з учнями інших шкіл; викладати школярам авторське право і правила використання ресурсу Інтернету. Іншими словами, випускники шкіл мають опанувати основи використання комп'ютера як засобу отримання інформації. Тільки тоді можна буде говорити про власний ринок інтелектуальних продуктів, про формування першого внутрішнього споживача вітчизняного програмного забезпечення під власною торговою маркою і просування його на світовий ринок. Це – прагматична реальність, бо за оцінками експертів, ємність недоосвоєного ринку програмного забезпечення в Україні оцінюється на рівні 2 млрд. доларів. Отже, державі час усвідомити, що людський капітал у вигляді активного ресурсу – це та українська золота жила, яка за правильної господарської політики ніколи не вичерпається і не загрожуватиме екологічною катастрофою.

Інвестиції в людський капітал є важливою передумовою його цілеспрямованого формування. Набутий людський