життя суспільства в цей період. Найбільш загальною, специфічною рисою цього періоду в Україні є те, що він був перехідним, коли ринкові методи й елементи тісно перепліталися з командно-адміністративними не тільки в економічному житті, а й у свідомості творців економічної політики. Більш конкретно специфіку цього періоду можна звести до такого:
Україна дістала в спадок від СРСР високозатратну, неефективну, високомонополізовану, з неринковою структурою (надмірно високою питомою вагою важкої промисловості) економіку, переважна частина якої не спроможна була працювати на засадах самофінансування і потребувала бюджетного дотування, що провокувало зростання бюджетного дефіциту;
разом з такою – інфляційно орієнтованою – економікою Україна дістала в спадок і великий "інфляційний навіс" у вигляді 117,0 млрд. крб. вкладів населення в банках, насамперед в Ощадному, переважна частина яких була вимушеною, спричиненою дефіцитністю широкого асортименту споживчих товарів, і готовою "згвинтити" ціни при першій спробі їх лібералізації;
Україна не розробила чіткої, розміченої в часі програми кардинальної ринкової трансформації економіки та інших сфер суспільства, а проводила свої реформи скоріше шляхом "спроб і помилок", за якого "спроби" зводилися переважно до підтримки будь-якою ціною "на плаву" старого виробничого потенціалу, а "помилки" – до неймовірного роздування бюджетних витрат на ці цілі. Чим довше утримувалась така ситуація в економіці, тим могутнішим генератором інфляції вона ставала [8].
На цьому фоні зростання цін в Україні набуло високих темпів і триває неупинно майже 10 років, тобто має всі ознаки класичної інфляції, про що свідчать дані, наведені в табл. 1.2.
Таблиця
Розвиток інфляційного процесу в Україні в 1991-1999 рр. [8] |
1991 | 1992 | 1993 | 1994 | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999
1. Темпи зростання роздрібних цін (за рік),% | 390,0 | 2100,0 | 10256,0 | 501,0 | 282,0 | 139,7 | 110,1 | 120,0 | 119,2
2. Темпи зростання маси грошей (МЗ) за рік, % | 240,0 | 1100,0 | 1930,0 | 700,0 | 213,0 | 135,0 | 134,0 | 125,0 | 141,0
3. Співвідношення п. 1 до п. 2 | 162,5 | 191,0 | 531,0 | 71,6 | 132,4 | 103,5 | 82,2 | 96,0 | 84,5
З наведених даних видно, що в 1992-1993 рр. інфляція в Україні досягла гіпервисокого рівня (2100,0% та 10256,0% відповідно), що є найбільш вражаючою особливістю інфляційного процесу в Україні. Такої високої інфляції не зазнавала жодна з країн за мирних умов. Так, у Росії в перші роки перехідного періоду найвищою інфляція була в 1992 р. – 2609,0%, що майже в 4 рази нижче, ніж в Україні в 1993 р. У Білорусі найвища інфляція в цей період була в 1994 р. – 2321%, що в 4,4 рази нижче, ніж в Україні в 1993 р. Серед країн далекого зарубіжжя сучасними "чемпіонами" з інфляції вважаються Аргентина, Перу, Заїр та ін. Проте жодна з них поки що не перевищила "рекорд" України 1993 р. Аргентина найвищу інфляцію мала в 1989 р. – 3389,6%, Перу в 1990 р. – 7481,6%, Заїр у 1992 р. – 3860%. Таку надто високу гіперінфляцію в Україні в 1991-1993 рр. можна пояснити двома групами причин:
1) обвалом "інфляційного навісу", одержаного Україною в спадок з радянських часів унаслідок лібералізації цін в 1991-1992 рр., що спровокувало зростання платоспроможного попиту і цін за цей період більше ніж у 2 рази. Під впливом цього чинника роздрібні ціни в 1991-1992 рр. зростали значно швидше, ніж зростала грошова маса – в 1,6 і 1,9 рази відповідно. Цей розрив був спровокований не тільки прямою трансформацією вимушених заощаджень у платоспроможний попит, а й генеруванням цією трансформацією інфляційних очікувань та прискоренням швидкості грошей, особливо в 1992 р., коли одержані доходи в основному негайно витрачалися і купувалися товари не стільки для поточного споживання, скільки для зберігання, у тому числі для майбутнього перепродажу. Про це свідчить надзвичайно висока питома вага "поточної каси" (M1) в загальній масі грошей у 1992 р. – 82%. Більш високого рівня не було в жодному іншому році цього періоду;
2) надто ліберальною монетарною політикою, яку проводили уряд та центральний банк України. Досить сказати, що в 1991 р. дефіцит державного бюджету становив 14% від ВВП, у 1992 р. він зріс у двічі і становив 29% від ВВП. Органи монетарної політики, насамперед НБУ, без особливого спротиву монетизували цей величезний дефіцит шляхом прямого кредитування бюджетних потреб, оскільки ніякі інші джерела коштів у ті роки були для нього ще недоступними. Піти ж на скорочення бюджетних витрат заради оздоровлення грошей у владних структур не вистачило ні політичної волі, ні глибокого розуміння серйозної загрози майбутньому України від гіпервисокої інфляції. Більше того, Уряд, Президент та Верховна Рада поперемінно приймали протягом 1992-1993 рр. додаткові рішення щодо істотного підвищення цін та проведення непланових фінансових витрат, мотивуючи Їх гострою економічною чи соціальною необхідністю. Пов'язані з цим додаткові потреби в грошах догідливе задовольнялися НБУ за рахунок нарощування емісії грошей (у формі так званої кредитної емісії). НБУ, по суті, повністю втратив у ці роки статус самостійного, незалежного органу монетарної політики і слухняно проводив інфляційну політику, що диктувалася владними структурами переважно з політичних міркувань [8].
Другою особливістю інфляційного процесу в Україні була чітка, однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтацію її на антиінфляційну ціль з другої половини 1993 р. Уже в 1994