яка могла б швидко пристосуватися до умов низької інфляції, є мале і середнє підприємництво, організоване на приватних і колективних засадах. Значний прошарок цього підприємництва значно розширив би попит на гроші, що дозволило б істотно підвищити монетизацію економіки, накопичити достатній фінансовий капітал всередині країни, за рахунок якого можна було б неінфляційним шляхом профінансувати реструктуризацію існуючих великих і середніх підприємств. На жаль, після 1993 р. розвиток малого і середнього підприємництва в Україні був повністю заблокований. Як наслідок, Україна після переходу до антиінфляційної політики потрапила в смугу затяжної стагфляції, коли тривале зростання цін відбувається на фоні хронічного скорочення виробництва ВВП [8].
Безпосередньо з попередньою особливістю інфляції в Україні пов'язана ще одна – розвиток на фоні хронічної інфляції глибокої кризи неплатежів. Взаємна заборгованість господарюючих суб'єктів досягла до 2000 р. розміру, що перевищує річний обсяг ВВП. Постійно зростають неплатежі державного бюджету установам та працівникам бюджетної сфери, заборгованість перед бюджетом платників податків тощо. Це можна пояснити тим, що ужорсточення монетарної політики не супроводжувалося відповідними змінами у сфері реальної економіки та бюджетній сфері: зниженням витрат виробництва і збитковості, підвищенням платежів до бюджету, скороченням бюджетних витрат і дефіциту тощо.
Підводячи підсумок, слід зазначити, що перебіг інфляційного процесу в Україні в 90-ті роки в цілому відповідає схемі, що визначається монетаристським трактуванням сутності та причин інфляції. Разом з тим в інфляційному процесі в Україні мають місце і помітні відмінності від монетаристської схеми, зумовлені перехідним характером нашої економіки та особливостями процесу її ринкової трансформації. Ці відмінності можна сформулювати так:
1) надмірне затягування інфляційного процесу на досить високому рівні (близько 20% за рік) без відчутного стимулюючого – впливу на економічне зростання, внаслідок чого інфляція набула форми стагфляції;
2) антиінфляційна державна політика супроводжується поглибленням платіжної кризи, яка перетворюється в самостійний чинник руйнівного впливу на економіку і примушує органи монетарної політики систематично вносити в неї відповідні корективи, що робить антиінфляційну політику недостатньо послідовною та ефективною [8, 240].
2.2. Інфляція попиту – аналіз стану та характеристика інфляції попиту
Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий ґрунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.
Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 р. лібералізував ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита інфляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвичним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.
Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням обсягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992-1995 рр. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п'ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва (табл. 2.1).
Таблиця 2.
Динаміка окремих макроекономічних показників в Україні [23, 357]
Показник | Роки
1981 | 1982 | 1983: | 1984 | 1985 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999
Індекс споживчих цін (% до попереднього року) | 390 | 2100,0 | 10255 | 501,1 | 282,0 | 139,7 | 110,1 | 120,0 | 118,1
Валовий внутрішній продукт (% до попереднього року) | 91,3 | 90,1 | 85,8 | 77,1 | 87,8 | 90,0 | 96,8 | 98,3 | 98,3
Дефіцит бюджету, за методологією МВФ (% ВВП) | 13,6 | 29,3 | 9,7 | 7,8 | 4,8 | 3,2 | 5,6
М1, темп росту (%) | 1667 | 2560 | 620 | 331 | 154 | 152 | 117 | 133
На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність.
У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992-1995 рр. Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов'язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М1 у 1992 р. зріс більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. – майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів – приблизно з 30 млрд. крб. до 500 млрд. [23, 357]
Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у 1992-1995 рр. справили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, – витрати та інфляційні