товари і надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника, запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон, формування ринку позичкового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду виробництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції – зменшення товарного забезпечення грошей.
Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:
збільшення доходів;
скорочення державних видатків.
Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунок підвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому періоді. Але надалі політика посилення податкового пресу призведе до приховування прибутків, руйнування стимулів до праці та інвестування, гальмування економічного розвитку і, як наслідок, до скорочення надходжень у державний бюджет. Тому видається доцільнішим розвивати податкову систему в напрямку зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом анти-інф-ля-ці-й-ної політики. Так, зниження ставок податку на прибуток заохочує до інве-стування й пожвавлення виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і відповідне зростання надходжень до бюджету від оподаткування.
Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання доходів на-се-ле-ння, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення спожи-ван-ня дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також зумовить розширен-ня бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.
Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є також повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім за рахунок випуску державних цінних паперів.
Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень до бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на перспективу. Тому основним напрямком скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкретними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів (Україна в 1997 р. з-поміж країн колишнього СРСР мала найвищий відсоток трансфертів у доходах населення – 43,2%), часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров'я тощо [12, 237].
У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.
Скорочення бюджетних асигнувань – це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати ін-ф-ля-цію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект – збільшення дефіциту бюджету та приско-рення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.
Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики є політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат.
Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики.
У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати способом їхнього "заморожування" на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень – прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.
Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.
Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок.
З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до
