інвестицій вгору. Внаслідок цього стійкий рівень капіталоозброєності зменшується, про що свідчить зміщення стійкого рівня капіталоозброєності ліворуч від точки k
* до k
*.
Остання обставина пояснює, чому в країнах із високими темпами приросту населення темпи приросту обсягу національного виробництва на одну особу менші, ніж у розвинених країнах. Причина в тому, що приріст інвестицій в цих країнах є недостатнім для того, щоб компенсувати вибуття капіталу і приріст населення. Як наслідок, рівень капіталоозброєності на одного працюючого зменшується, що, в свою чергу, зумовлює падіння рівня продуктивності праці та зменшення обсягів виробництва на одну особу.
Третім чинником економічного зростання в моделі Р.Солоу є технологічний прогрес, що визначає ефективність працівника (Е). Тому з урахуванням технологічного прогресу виробнича функція модифікується, набуваючи такого вигляду:
Y + (K, L) Ч E,
де E – ефективність одного працівника.
У моделі Р.Солоу вихідною умовою є твердження, що технологічний прогрес зумовлює зростання ефективності праці з темпом (q). У зв'язку з цим відбуваються зміни у формулах, які визначають продуктивність та капіталоозброєність праці.
Так, продуктивність праці визначається за формулою:
y = (1)
а капіталоозброєність
k = (2)
Як впливає зростання ефективності праці на капіталоозброєність? Із формули (2) зрозуміло, що збільшення ефективності праці зменшує капіталоозброєність і навпаки. Це означає, що ефективність впливає на капіталоозброєність подібно до вибуття капіталу та зростання населення.
Зміни капіталоозброєності, зумовлені цими чинниками, можна подати такими формулами:
k = i – (у + n + q),
k = s' f(k) – (у + n + q)k,
тому промінь, що виходить із початку координат, буде мати кут нахилу, який позначає норму вибуття капіталу, темп приросту населення та темп зміни ефективності праці, тобто (у + n + q).
Зобразимо графічно вплив цих трьох факторів на рівень капіталоозброєності (рис. 1.10).
Рис. 1.. Рівноважне економічне зростання з урахуванням впливу амортизації, приросту населення та технологічного прогресу [1].
На рис. 1.10 на осі абсцис відкладається капіталоозброєність одиниці праці з незмінною ефективністю. Для того, щоб забезпечити стійкий рівень капіталоозброєності, необхідно, щоб інвестиції компенсували зменшення капіталу в результаті його амортизації, а також приросту населення та технологічного прогресу.
Оцінюючи вплив трьох чинників на стійке економічне зростання, слід зазначити, що визначальну роль у зростанні продуктивності праці, прирості загального обсягу виробництва та зростанні добробуту населення відіграє технологічний прогрес. Саме він забезпечує постійне економічне зростання, тоді як перші два чинники мають тимчасовий вплив. З урахуванням впливу технологічного прогресу модифікується "золоте правило". Максимізація споживання за цих умов відбувається при дотриманні рівності:
MPK = (у + n + q),
тобто граничний продукт капіталу має дорівнювати сумі темпів зміни вибуття капіталу, приросту населення та темпів приросту ефективності праці.
Якщо від граничного продукту капіталу відняти норму амортизації, отримаємо чистий граничний продукт капіталу. Отже, для цього треба перенести у ліву частину рівняння. Отримаємо:
MPK – у = (n + q)
Ця формула означає, що для максимізації споживання необхідно, щоб чистий граничний продукт (MPK – у) дорівнював темпові приросту населення плюс темп приросту ефективності праці, зумовлений технологічним прогресом
(n + q)
Перевагами неокласичної моделі Солоу є
По-перше, те, що в ній описується механізм довгострокового рівноважного економічного зростання та повного використання усіх видів ресурсів.
По-друге, до цієї моделі вводиться чинник технологічного прогресу, який забезпечує постійне економічне зростання, що являє собою надійну основу зростання добробуту.
По-третє, вона дає відповідь щодо критерію оптимальності економічного зростання – максимізації споживання.
Недоліки моделі:
По-перше, модель Р.Солоу, будучи моделлю довгострокового економічного зростання, не ставить, а тому і не відповідає на питання короткострокового зростання. А останні вельми важливі для економічної політики та популярності чи непопулярності уряду.
По-друге, такі екзогенно задані параметри, як норма заощадження (s'), норма амортизації (у), темп приросту населення (n), темп приросту ефективності праці (q), зумовлений технологічним прогресом, досконаліші моделі прагнуть перетворюватись на ендогенні, оскільки вони тісно пов'язані з параметрами системи і можуть суттєво впливати на економічне зростання.
По-третє, модель не враховує таких обмежень економічного зростання, як екологічні, інституційні, стохастичні, глобалізаційні.
Незважаючи на зазначені недоліки, неокласична модель Р.Солоу є базовою для новітніх досконаліших моделей економічного зростання. Останні, окрім вказаного, мають враховувати особливості сучасного економічного зростання, пов'язані з процесами глобалізації, соціалізації, екологізації та нарощування елементів непередбачуваності (випадковості) у розвитку економічних систем.
1.2.4. Модель П. Ромера
В основу моделі, розробленої П. Ромером покладено три наступні теоретичні настанови:
одним із найважливіших чинників зростання економіки виступають технологічні зміни, які у самому загальному вигляді можна представити як більш досконалі інструкції, що дозволяють використовувати різні сполучення наявних у суспільства обмежених сировинних ресурсів;
технологічні зміни відбуваються значною мірою завдяки цілеспрямованій інноваційній активності, яка спонукається ринковою конкуренцією;
зазначені інструкції, тобто фактично досконаліші виробничі технології принципово відрізняються віл інших товарів тим, що їх створеня еквівалентне постійним витратам виробництва, а подальше використання не вимагає додаткових витрат з боку користувача [19].
П.Ромер здійснює поділ економіки на три основні сектори.
У 1-му – дослідницькому секторі внаслідок використання нагромадженого в ньому людського капіталу H і наявного запасу знань A з'являється нове знання, яке згодом матеріалізується у вигляді досконаліших технологій виробництва. Збільшення знань виражається формулою
A = HA
де д – параметр наукової продуктивності.
Цікавим є у зв'язку з формулою (1) зауваження П.Ромера про те, що випускники інженерного вищого навчального закладу сто років тому були власниками такого ж за обсягами людського капіталу, як і нинішні випускники, оскільки навчалися приблизно стільки ж часу та не мали досвіду практичної роботи. Проте продуктивність діяльності сучасного інженера повинна бути суттєво вищою, бо він має доступ до значно більшого запасу