Політика експансії — це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи обсяги сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов'язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання. До найважливіших важелів державного антициклічного регулювання належать:—

заходи грошово-кредитної політики, спрямовані на стимулювання попиту на товари й послуги (зниження процентної ставки, зниження норми обов'язкових банківських резервів та ін.);—

заходи бюджетно-податкової політики (зниження ставок податків на прибутки підприємств і доходи громадян, збільшення частки державних витрат з метою стимулювання інвестиційної активності тощо);—

заходи, спрямовані на пожвавлення інвестиційної активності . (стимулювання житлового будівництва, проведення політики прискореної

амортизації, надання різноманітних пільг при встановленні нового устаткування та ін.).

Антициклічне регулювання у розвинутих країнах світу перетворилося в один з найважливіших факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фаз пожвавлення та піднесення й скорочення фаз спаду та депресії. Однак повністю воно не в змозі подолати циклічний характер суспільного виробництва.

4. Перевиробництво супроводжується не тільки зростанням „ безробіття, а й підвищенням цін та інфляцією, що породжує нове явище в економіці — стагфляцію. Ця особливість пояснюється монополістичним ціноутворенням та надмірними державними витратами, які покриваються додатковою грошовою емісією, що порушує нормальний грошовий обіг, спричиняючи інфляцію. Такі кризи супроводжуються нерівномірним зростанням цін у різних галузях економіки, внаслідок чого інвестиції спрямовуються туди, де вищий рівень цін, а отже, і темп інфляції. Подібні процеси продовжуються до того часу, поки не встановиться нове співвідношення між галузями, адекватне новому стану економічної рівноваги. За цих умов кризи мають затяжний характер і спричиняють стагнацію, оскільки порушуються природні економічні причинно-наслідкові зв'язки між рівнем пін, рівнем процентної ставки й інтенсивністю інвестиційного процесу.

Із сказаного випливають такі висновки:

1. Типова криза, що спонтанно виникає й усувається за рахунок саморегуляції ринкового механізму, характеризується тим, що зниження цін в умовах надвиробництва супроводжується здешевленням кредиту. Кредит стає доступнішим, що, у свою чергу, пожвавлює інвестиційний процес і зрештою виводить.економіку зі стану застою.

2. Криза, яка супроводжується інфляцією, спотворює причинно-наслідкові зв'язки в економіці, засвідчуючи, що держава "перегнула палицю", втручаючись у циклічний розвиток економіки, і її втручання, яке оцінювалося як позитивне в короткостроковому періоді, спричинило негативні наслідки в довгостроковому періоді, що потребує значного часу для свого вирішення.

70-ті роки XX ст. продемонстрували згубний вплив на економіку не тільки циклічних, а й нециклічних коливань. Прикладом останніх стали структурні кризи:

нафтова;

сировинна;

енергетична;

валютна;

екологічна.

Риси структурних криз:

спричиняються через диспропорції між окремими сферами і галузями економіки;

мають затяжний характер;

часто не збігаються з циклічними кризами;

впливають на циклічні кризи, спотворюючи традиційну картину циклічного розвитку.

Наприклад, нафтова криза 1974—1975 pp. проявилася у стрімкому зростанні світових цін на нафту й нафтопродукти, але всупереч традиційній реакції попиту на зміну цін, попит на нафту і продукти її переробки зріс, а пропозиція продовжувала відставати від попиту. У кінцевому підсумку ця криза значно поліпшила стан краін-експортерів і погіршила стан країн-імпортерів нафти.

Сучасні екологічні кризи стримують бурхливий розвиток багатьох країн світу. Руйнація світової соціалістичної системи поглибила структурний характер криз і нестабільність в економіці цих країн.

На модифікацію циклу впливає також політична нестабільність як у межах окремої держави, так і,в межах регіонів та у світі в цілому.

РОЗДІЛ II. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА МЕТОДИ ВПЛИВУ НА ЦИКЛІЧНІ КОЛИВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1. Роль держави в регулюванні довгострокових циклів

Розробка теорії “довгих хвиль” була розпочата ще в XIX ст. Англійський економіст У.С. Джевонс висловив ідею про існування довгих економічних хвиль, обґрунтувавши її статистичне. Дослідження у цьому напрямі продовжили голландські дослідники Вольф та Гедерен. Вивченням довгих хвиль займалися також Афтальйон, М.І. Туган-Барановський, В. Парето та інші вчені. Однак найбільший внесок у розробку теорії довгих хвиль в економіці зробили Микола Кондратьев та Йозеф Шумпетер.

В основу теорії довгих хвиль покладено ідею про економічну рівновагу, її порушення і відновлення, що мають хвилеподібний характер. М. Кондратьев вважав, що для розвитку економіки характерними є хвилеподібні коливання різної тривалості і пов’язував їх з існуванням трьох видів економічної рівноваги.

Рівновазі першого порядку, за Кондратьєвим, відповідає “коротка хвиля” тривалістю 2—3 роки, рівновазі другого порядку — “середня хвиля” тривалістю 8—11 років, а рівновазі третього порядку — “довга хвиля” тривалістю в середньому 57 років.

М. Кондратьев узагальнив показники ринкової кон'юнктури (середнього рівня цін, процентної ставки, заробітної плати, виробництва чавуну, свинцю тощо), здійснивши багатофакторний аналіз економічного зростання. Він виділив три великі цикли з “хвилями піднесення”, що характеризувалися поліпшенням ринкової кон'юнктури, та з “хвилями зниження”, для яких притаманне погіршення ринкової кон'юнктури.

Оскільки, на думку М. Кондратьева, неможливо точно визначити роки перелому в розвитку великих циклів, він означив такі їхні межі:

[21,c.45-52]

I цикл:

1. Хвиля підвищення (з кінця 80-х — початку 90-х років XVIII ст. до 1810—1817рр.).

2. Хвиля зниження (1810—1817рр. до 1844— 1855 pp.).

II цикл:

1. Хвиля підвищення (з 1844—1855 pp. до 1870— 1875 pp.).

2.