Більше всього концесій видається у сферах водопостачання, газового господарства, в електроенергетиці, будівництві автомагістралей.

Трохи інша система використовується при освітленні вулиць. Традиційно, в більшості міст Сполучених Штатів цим займалися місцеві енергокомпанії, яким муніципальна влада платила за це. Однак усе більше американських міст використовують економічні переваги розмежування декількох "вузлів" у здійсненні цієї послуги. Міська влада сама придбаває засоби освітлення, укладає контракт з однією чи декількома приватними фірмами на їхнє утримання і продовжує купувати електроенергію в енергокомпанії. Завдяки більш низьким капітальним і експлуатаційним витратам, така система дозволяє зменшити витрати на 30 відсотків [6, с. 178 - 181].

В інших галузях інфраструктури також існує можливість поділу на складові елементи і використання для кожного із цих елементів економічних механізмів, що є для нього оптимальними. Інфраструктурна галузь розглядається при цьому не в якості такого собі єдиного монолітного Левіафана, а як складна мережа функцій і операцій, до яких треба підходити диференційовано. Такий підхід дозволяє розкласти її на кілька ланок. У кожній з них можуть існувати елементи інституціонального монополізму, коли монополізуються функції, які можна більш ефективно виконувати на конкурентній основі. Переведення таких ланок на контрактну і, отже, конкурентну основу виступає як "очищення" природної монополії від елементів інституціонального монополізму.

При розробці і проведенні конкурентної політики в інфраструктурних галузях України можна зважати не тільки на сучасний досвід розвинутих країн, але і на свій власний досвід, набутий у минулому. Адже в ХІХ столітті контрактну систему активно використовували деякі вітчизняні міста, зокрема Одеса.

Розглянемо, наприклад, як тоді вирішувалася в Одесі проблема вуличного освітлення. Ще в 1818 році купець Юхим Колосовський взяв підряд на догляд за чотирма сотнями ліхтарів, що належали місту, і, судячи з архівних даних, сумлінно виконував умови контракту. Пізніше, у середині століття даний метод був успішно використаний міською Думою для проведення кардинальної технічної реконструкції цієї сфери міського господарства. Справа в тім, що на той час вуличні ліхтарі заправлялися конопельною олією або сумішшю спирту зі скипидаром. Світло від них було тьмяним. Невдоволені городяни вимагали зробити "як в Європі", де вже використовувалися газові ліхтарі (газ вироблявся з вугілля).

У Думи не було необхідних для цього коштів, але вихід знайшли, провівши конкурс. Німець Ридингер, який переміг у ньому, уклав з міською Думою контракт. Він виготовив за свій рахунок по затверджених Думою ескізах і встановив у визначених нею місцях 1800 газових ліхтарів, побудував газовий завод. Натомість Ридингер отримав на 39 років виключне право на освітлення міських вулиць і будинків. При цьому, Дума зобов'язалася виплачувати по 18 крб. 20 коп. щорічно за кожен ліхтар. Загальна сума в 32 760 крб. не була занадто обтяжливою для бюджету міста.

Контракт був складений дуже жорстко. Якщо ліхтарі не світили з належною яскравістю, чи зовсім не горіли, підрядчик зобов'язаний був сплатити чималий штраф. Якщо ж аварії не усувалися в найкоротший термін чи ставали регулярними, договір міг бути розірваний за рішенням суду, а газовий завод, ліхтарі та інше майно переходили в розпорядження міста. Таким чином, конкурентний тиск на підрядчика зберігався, не дозволяючи йому "спочивати на лаврах".

Не дивно, що за таких умов Ридингер виконував свої зобов'язання старанно. Пізніше, за згодою Думи, він передав концесію Одеському акціонерному товариству газового освітлення. Після закінчення терміну контракту газове господарство стало власністю міста. Кілька років Дума безпосередньо контролювала його експлуатацію, але не дуже успішно, оскільки в 1913 році газове господарство було знову передане в концесію, цього разу - німецькій фірмі "Дессау".

Газовий завод справно пропрацював аж до 1964 року, коли в Одесу прийшов природний газ із Шебелинського родовища.

Аналогічні господарські процеси відбувалися й у сфері водопостачання. У 60-ті роки ХІХ століття був розроблений проект Одесько-Дністровського водопроводу. Оскільки на його будівництво грошей не було, міська Дума оголосила конкурс на концесію. Випередивши 16 конкурентів, перемогли петербурзький купець Карл Швабен і англієць Джон Моор. З ними 19 грудня 1870 року був підписаний контракт. Його найважливіші умови:

постачання не менше двох мільйонів цебер води на добу, при зростанні споживання - збільшення подачі води;

усунення всіх аварій і несправностей протягом 48 годин, при порушенні терміну - великі штрафи, при цьому за кожну "безводну" добу концесіонери зобов'язалися працювати три доби безкоштовно;

термін договору - 49 років, після чого водопровід з усіма спорудженнями й устаткуванням переходив у власність міста, при цьому особливо обумовлювалося право Думи викупити його раніше терміну, через 20 років з моменту підписання.

Будівництво водопроводу, на той момент - найбільшого у світі, не коштувало місту ані копійки. У той же час воно привело до значного зниження ціни на питну воду. Якщо 40-відерна бочка криничної води коштувала близько карбованця, то така ж бочка дністровської, набагато кращої за якістю, - усього 9 копійок. Згодом, плата знизилася до 6 копійок. Крім того, місто безкоштовно отримувало щодня 40 тисяч цебер води для суспільних потреб. Таким чином, і на прикладі водопостачання видно більш ніж задовільні наслідки застосування концесійної системи для організації функціонування природної монополії. Така система забезпечувала істотне зниження цін, вигідні для споживачів умови надання послуг і жорсткий контроль за діяльністю