Бюджетний дефіцит в Україні в першій половині 90-х років значною мірою був викликаний, насамперед, інфляцією – внаслідок зростання цін видатки бюджету зростали значно більшими темпами, ніж доходи. Звісно, і політика так званої соціальної спрямованості бюджету внесла додаткове навантаження на бюджет. Але, за великим рахунком, ніякого розширення соціальних видатків не відбувалося. Намагались всього навсього якоюсь мірою амортизувати падіння реальних доходів населення.

Звісна річ, підвищення цін на енергоносії не обов’язково має вести до таких важких фінансово-економічних і соціальних наслідків. Усім добре відома економічна криза в 70-х роках, одним із чинників якої було підвищення цін на нафту за рішенням країн-членів ОПЕК як відповідь на агресію Ізраїлю проти арабських країн. Однак, по-перше, те підвищення цін просто не йде ні в яке порівняння з тим, що довелося витримати Україні. По-друге, підвищення цін не страшне саме по собі. Проблеми виникають тоді, коли його неможливо компенсувати. Так, врешті-решт західним країнам, у першу чергу США, вдалось відновити баланс, причому швидше на свою користь. Адже підвищення цін на нафту привело до ще більшого зростання цін на відповідні товари і послуги, що дало змогу не тільки вирівняти торговий баланс, а й поліпшити його. У результаті, так би мовити, сторона, що нанесла перший ціновий удар, виявилась у програші.

Однак, у взаємовідносинах України з Росією, головним партнером нашої держави в зовнішній торгівлі, встановити подібний компенсуючий механізм практично неможливо. Ми не мали і досі не маємо змоги підвищити ціни на товари, що експортуються в Росію в такій же пропорції, як свого часу підвищились ціни на енергоносії. Тому відразу виник і зберігається значний дисбаланс у торгівлі з Росією, що також стало важливим чинником інфляції. Аналогічне явище спостерігалось і на внутрішньому ринку та у сфері державних фінансів: номінальні видатки бюджету зростали значно швидше, ніж номінальні доходи. Тому головним чинником інфляції в Україні свого часу була не стільки негативна і невиважена бюджетна політика, скільки зростання цін на енергоносії. Воно багато в чому негативно вплинуло на ту ж економіку, спад якої негативно позначається на фінансовій ситуації.[9.86]

Стійка інфляція часто виникає внаслідок експансіоністської кредитно-грошової і фіскальної політики, при цьому інфляційний податок, що виникає, використовується урядом з метою фінансування дефіциту державного бюджету. Інфляційний податок – це особистий вид податку, на стягнення якого не потрібний ніякий закон чи податкова інспекція. Податок автоматично сплачується в міру того, як домашні господарства із зростанням цін втрачають усе більше грошових ресурсів. Інфляційний податок переважно є регресивним. Еластичність попиту на гроші частіше менша від одиниці, тому бідніші люди виплачують більш високу частку свого доходу як інфляційний податок, ніж багаті. Високий рівень інфляції зумовлюється через значний і стійкий дефіцит бюджету, який можна покрити в три способи: позичити кошти, використати валютні резерви, за рахунок емісії грошей. Значну роль у покритті дефіциту бюджету відіграють зовнішні і внутрішні запозичення. Державні позики не вирішують проблеми інфляції, а лише віддаляють її. У разі відсутності ефективного управління процесом державних запозичень, як це сталося в Україні, вони можуть призвести до кризових явищ, інфляції, яка виявляється в загальному підвищенні цін і знижені курсу національної валюти. Тому важливого значення набуває дослідження динаміки рівня інфляції не тільки у взаємозв’язку з рівнем бюджетного дефіциту, а й з урахуванням динаміки державного боргу.

За даними Комітету статистики України за 1999 рік, між індексом інфляції і дефіцитом бюджету існує незначний кореляційний зв’язок (r = 0,469). Це означає, що дефіцит бюджету несуттєво впливав на рівень інфляції в ретроспективному періоді, але, виходячи з розміру дефіциту бюджету, практично неможливо спрогнозувати, яким очікується індекс інфляції.

Як зазначалось, одним із проявів інфляції є зниження курсу національної валюти. Академік В.Геєць вважає, що „проблему курсу національної валюти не можна розглядати у відриві від рівня інфляції.”[3,15]

Це підтверджується рівняннями регресії (1)-(3), що показують наявність тісного кореляційно-регресивного зв’язку між індексом інфляції і темпами коливання офіційного курсу гривні до долара:

(1)

(2)

(3)

де:

Х – індекс інфляції;

Y – темпи зміни офіційного курсу гривні до долара ( на кінець місяця до попереднього).

Як видно з наведених рівнянь, зростання темпів зміни офіційного курсу долара до гривні на 1 % може призвести до зростання рівня інфляції на 0,984%. Високі значення коефіцієнта кореляції свідчать, що встановлені залежності можна використовувати для короткострокового прогнозування рівня інфляції залежно від зміни валютних курсів.[5,10]

Враховуючи наявність тісного кореляційного зв’язку між індексом інфляції та індексом зміни офіційного курсу гривні до долара, а також те, що при плаваючих обмінних курсах дефіцит бюджету призводить до інфляції (як правило, більш високий рівень дефіциту бюджету супроводжується більш високими темпами інфляції), необхідно зважено підходити до вибору валютних курсів – фіксованого чи плаваючого.

Можна проаналізувати взаємозв’язок між інфляцією та іншими макроекономічними показниками в Україні на прикладі основних індикаторів грошового ринку – валютного курсу та облікової ставки НБУ, і головного макроекономічного показника – ВВП (див.табл.1). Для аналізу візьмемо 1995-2000 роки, тобто період, який можна визначити як період макроекономічної та макрофінансової стабілізації.

Наведені дані свідчать, що економічна та фінансова ситуація в Україні надзвичайно заплутана і певною мірою неординарна. Адже, як правило, динаміка ВВП та інфляції у країнах з керованою ринковою економікою в цілому досить сумірні.