Пізнання ринку і умов діяльності на ньому. Складність на першому етапі полягає у зростанні, порівняно з операціями на внутрішньому ринку, витрат для необхідної інформації про ринок.

Підготовка експортної операції. На цьому етапі проблема полягає у порівняно великих витратах на встановлення необхідних контактів з потенційними клієнтами.

Формування пропозиції. Проблема цього етапу експортної діяльності полягає в тому, що витрати на формування пропозиції або роблять її взагалі неможливою, або ж призводять до зростання ціни продукції.

Фінансування замовлення. Тут необхідно зазначити, що за сучасних умов обсяг кредитування, строковість кредиту та його вартість у пропозиції експортера вважаються найважливішими факторами міжнародної конкурентоспроможності.

Виконання замовлення та його гарантування. Найскладнішою проблемою тут є непередбачувані ризики, що виявляються саме на цьому етапі експортної діяльності. Серед них:

Торгівельні ризики. Йдеться про можливі державні обмеження імпорту (генеральну заборону, цілеспрямований бойкот), а також про експортні обмеження (експортне ембарго) [57]

Транспортні ризики. Це ризики у формі пошкодження, втрати товару або затримки поставки.

Монтажні ризики – виникають при наданні додаткових послуг, наприклад, у формі довгострокових монтажних робіт у інших країнах.

Ризики, пов’язані з гарантуванням. Отримання і розмір гарантійних вимог часто є спірним питанням. З’ясування і застосування на практиці прав і вимог експортера є справою складною і дорогою.

Таким чином, при виконанні замовлення та його гарантуванні виникають різноманітні ризики, протистояти яким експортер самостійно не може.

Оплата. Під час виникнення платіжних зобов’язань, особливо довгострокових, експортер зіштовхується з небезпекою невиконання їх вимог. Це може статися під дією чинників економічного або політичного характеру. Економічний ризик охоплює втрату платоспроможності імпортера та його готовності платити. Політичний ризик – це обмеження платежів з боку держави, заборона конвертації і трансферних операцій, а також платіжні мараторії.

Залежно від того, виконання яких завдань – що лежать у макроекономічній чи мікроекномічній площині – в першочерговому порядку ставить перед собою держава, набір інструментів політики стимулювання експорту значно відрізняється.

1.3. Державні інструменти політики стимулювання експорту

Державні інструменти політики стимулювання експорту можна поділити на дві групи [52, c.8-9, 37]. До першої групи належать інструменти і заходи, мають щодо підприємств або галузей чи загальноекономічний характер і мета яких – збільшення експорту внаслідок поліпшення конкурентних умов, зміни умов торгівлі з використанням владних повноважень і (або) державних коштів. До них належать пряме і опосередковане субвенціювання певної категорії суб’єктів екноміки; здійснення державою повністю або частково функцій ринкового механізму ціноутворення з метою штучного формування цін на окремі види продуукції; зорієнтована на вирівнювання платіжного балансу політика дефляції і девальвації; міжнародні механізми стимулювання експорту через укладення державних угод і договорів, що не мають генерального характеру; інші заходи, які забезпечують штучне поліпшення конкурентоспроможності. Інструменти другої групи, що використовуються державою із застосуванням ринкових та державних організаційних засобів і коштів з метою допомоги суб’єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту, шляхом створення додаткових стимулів для експорту і (або) зближення умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках, в основному, через численні страхові програми, на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час планування і проведення експортної діяльності. При цьому функціональні інструменти стимулювання експорту роблять можливими і полегшують необхідні при експортній діяльності функцій менеджменту. Заходи щодо інформаційного забезпечення та консультування і допомога при встановленні контактів, стимулювання участі у виставках і відкриття ринку спрямовуються на створення або поліпшення конкурентної позиції у значенні маркетингу. При застосуванні матеріальних інструментів експортери отримують переважно фінансові стимули для здійснення зарубіжної діяльності [72, c. 143].

Система стимулювання експорту (інструменти, інституціональні виконавці та характер їх взаємодії) у кожній країні є оригінальною. Її конфігурація залежить від соціально-економічного устрою країни і ступеня державного втручання в економічне життя. Ідея застосування політики стимулювання експорту для збільшення продажу товарів ввітчизняного виробника з’явилася у розвинутих країнах під впливом кількох криз надвиробництва [95]. До кінця Другої світової війни ці країни широко застосовували інструменти, які віднесено у цьому дослідженні до першої групи. Із використанням таких заходів кожна з держав намагалася продати якомога більше вітчизняних товарів за допомогою штучного поліпшення умов торгівлі, закриваючи при цьому власний ринок для таких самих спроб конкурентів високими тарифними і нетарифними бар’єрами. Політика стимулювання експорту сучасного зразка формується, в основному, у високорозвинутих країнах з 1947р., після підписання ГАТТ, тут пріоритет надається інструментам другої групи. Однак, поки що залишаються і деякі елементи політики просування, щоправда у пом’якшеній формі як перехідний етап до повної відмови від них .

Таким чином, при застосувнні всіх інструментів стимулювання експорту держава намагається побудувати цілісну і послідовну систему, щоб, з одного боку, сприяти підприємству на кожному етапі здійснювати експортну діяльність, а з іншого,- досягти найвищої ефективності державних інтервенцій.

1.4. Світовий досвід організації стимулювання експорту та його використання в Україні

Для активізації зовнішньоекономічної діяльності підприємств держава повинна враховувати світовий досвід розвинених країн. Про активність та значимість ролі підприємств в експортному потенціалі національних економік говорять такі статистичні дані: у Франції, Італії, Нідерландах та Норвегії підприємства середнього бізнесу виробляють 30% всієї експортної продукції, у Туреччині – 62%, у Південній Кореї – 40%, Китаї – 50% [68, 40].

У Франції державне стимулювання експорту підприємств базується, в оcновному, на інформаційній, консультативній та фінансовій підтримці підприємств, які прагнуть розпочати і розвивати зовнішньоекономічну діяльність. У зв’язку з цим у Франції створено досить високо координовану структуру органів державного управління для сприяння експортній діяльності підприємств, у задачу яких входить: