Відзначимо, що ефект виникнення масового суспільства мав місце на всьому пізнорадянському і пострадянському просторі, й скрізь початковою рушійною силою ставали потрясіння економічного характеру. Проте в кожному випадку варіювалися й соціальна основа масового суспільства, й отримані результати. Так, у пізньому СРСР масове суспільство було створено чи не виключно елітами, через що путч 1991 р., що припинив існування Союзу, не вийшов за межі спроби внутрішньоелітного перевороту. На пострадянському просторі основу масових суспільств складали, як правило, міські шари, за винятком Центральної Азії, де ступінь індустріалізації передбачав домінування сільського населення. Повсюдне ж виникнення масових суспільств стало відбуватися після розпаду СРСР. У Білорусії, через початкову задоволеність рівнем життя, масове суспільство виникло тільки до 1994 р., коли криза в Республіці почала виявлятися повною мірою – й основою його виявилось, уперше в європейській частині колишнього СРСР, не міське, а сільське населення.

Саме такий "фундаменталістський" переворот і відбувся в Білорусії в ході президентських виборів у липні 1994 р. Ще в травні того ж року (всього за два місяці до виборів) рейтинг Лукашенко, що почав претендувати на виниклу нішу "пророка", складав всього 3,3%. Проте це не перешкодило йому набрати в другому турі 56% голосів від числа зареєстрованих виборців. Вагомими тут виявилися як чинник рейтингу уряду Кебича, що опинився не в змозі втілити проголошені "союзні" цілі, так і його власна передвиборна обіцянка "відновити Союз", який автоматично повернув би й радянські життєві стандарти [9, 72-79].

Абсолютна більшість прихильників білоруського президента виявилися або жителями сільської місцевості, або літніми людьми, тобто людьми з найбільш низькою адаптивністю і, відповідно, з найбільшою сприйнятливістю до соціальної міфології.

Власне, в Білорусії влітку 1994 р. реалізувався феномен масового суспільства в найбільш його радикальній формі – з патріархальним соціальним масивом в якості базової рушійної сили. Як активний політичний автор масове суспільство проіснувало до листопада 1996 р. – за цей час було здійснено таке значне спрощення політичного, економічного, законодавчого й медійного просторів, що подальша консолідація суспільства в які-небудь альтернативні режиму структури, що прийшов до влади, перестала бути можливою в принципі. Кінцевою фазою, за якою наступив стан загальної атомізації, став референдум по зміні конституції в листопаді 1996 р., що передбачав, зокрема, фактичну ліквідацію парламенту як скільки-небудь автономного і граючого скільки-небудь вагому владну роль інституту. По суті, референдум був не більше ніж спробою легітимації статус-кво, що вже склався за попередні два роки, – і парламент, насилу вибраний з двох заходів весною й восени 1995 р., і непарламентські групи впливу були в значній мірі скрушні масовим суспільством і "перемелені" експансіонуючим центром. Проте протистояння виявилося більш ніж жорстким. Безумовно, вирішальним чинником для збереження режиму Лукашенко під час кризи восени 1996 р. виявилося російське втручання.

Відчуття розчарування, виникле в російського населення на початку 90-х, у результаті провалу економічних реформ, породило відцентрові тенденції, що прийняли форму наростаючої регіоналізації і стали для режиму Єльцина спочатку вагомим аргументом на користь участі в запропонованій Кебичем ідеї Союзу. Разом із тим вони були чинником, який настільки тисне, що з приходом у Білорусії до влади Лукашенко цей проект продовжив динамічно розвиватися. Проте, оскільки й Митний союз, укладений у січні 1995 р., і подальші договори про Союзну державу були не більше ніж розвитком початкової формули "ресурси в обмін на лояльність", то за весь період існування Союзу Росія – Білорусія питання реальної інтеграції жодного разу не виходили за рамки піар-проекту. На фоні принципової відсутності досягнень режиму Єльцина, ідеї Союзу, що користувалася масовою підтримкою, зі зрозумілих причин відводилася чи не ключова роль для внутрішньої стабільності Росії. Роль союзного піар-проекту, який демонстрував російському населенню, що зазнало крах надій, зростання інтеграційної здатності Росії при мінімізації і подальшому переломі відцентрових тенденцій, насправді важко переоцінити. Треба сказати, що нічого іншого влада пред'явити суспільству просто не могла. Значущість його стає тим більше зрозумілою, якщо врахувати, що довгий час жоден російський політик не міг виступити проти ідеї Союзу, не ризикуючи при цьому своєю політичною кар'є-рою, оскільки подібна позиція не була б схвалена його електоратом [9, 72-79].

У зв'язку з цим стає ясно, чому криза листопада 1996 р., що опинився для Росії абсолютно несподіваним, викликав у її владних структурах таку паніку і розгубленість: єдина опора, що легітимує режим, загрожувала звалитися відразу. Ступінь розгубленості посилився ще й тим, що не дивлячись на протистояння Лукашенко цілком проросійських еліт (оскільки неможливість виживання Білоруської економіки без тісної взаємодії з Росією не викликала сумніву ні в однієї політичної сили, що перебувала в опозиції), у формуванні російської позиції єдино значущою виявилася