Криза 1996 р. стала й кінцем масового суспільства в Білорусії – об'єкту "фундаменталістської атаки" всередині республіки більше не залишалося, суспільство опинилося цілком поглиненим державою. Простір для виникнення й зростання будь-яких владних альтернатив повністю "схлопнувся": основний економічний базис залишився жорсткою монополією влади, медійний простір опинився чи не повністю ліквідований, державна його частина, що при цьому збереглася, в очах населення практично позбулася легітимності. Витиснені таким чином із політичного простору на кухні залишки опозиції неминуче маргіналізувались і вже нічого значущого провести не могли. Можна, звичайно, говорити, що надалі масове суспільство, що легітимує білоруський режим, не зникло, а перемістилося до Росії і така думка не позбавлена підстав. За експертними оцінками, вже в 1996 р. рівень фальсифікацій на референдумі був близько 35-40%, резонів, що дозволяють говорити про яку-небудь вирослу значущість подальших голосувань у Білорусії немає. Проте Росія виявилась єдиною країною, що визнала законними і референдум 1996 р., і президентські вибори 2001 р. Причому, зі зрозумілих причин, російська влада навряд чи могла поступити інакше, не втративши деяку вагому частину підтримки російського ж суспільства. В наявності була і корелююча з підтримкою масового суспільства експансія режиму Лукашенко до Росії – білоруський президент фактично вів у Росії власну виборчу кампанію. Проте максимум, що міг зробити владний Єльцин, було лише деяка епізодична заборона Лукашенко.

В принципі, факт наявності потенційно існуючого в Росії, принаймні до 2000 р., "масового суспільства Лукашенко" і пояснює ряд парадоксів розвитку білоруського режиму. По ідеї незабаром після 1996 р. повинен був би послідувати колапс режиму внаслідок виснаження його ресурсної компоненти. Проте за підтримкою Росії, вільно і невільно дотуючої до третини ВВП Білорусії, цього не відбулося. Не відбулося, втім, і радикального оновлення зношених основних фондів: дотування вистачило лише на підтримку економіки у функціонуючому стані. Грядущий розпад промисловості, неминучий через розсипання основних фондів, оскільки ніяких ознак інвестицій, що насуваються на Білорусію, немає, і масове вивільнення внаслідок цього робочої сили, при неможливості для режиму її утилізувати, створює загрозу подальшої еволюції вибухового типу [9, 72-79].

Не дивлячись на те, що з приходом до влади В. Путіна ступінь значущості Союзного договору для внутрішньої стабільності Росії став істотно переосмислюватись, а експансія Лукашенко – усвідомлено і цілеспрямовано стримуватися, поки можна говорити лише про деяку зупинку процесу експансії, ніж про її обмеження. Всі зроблені при Путіні спроби хоч якось трансформувати союзний простір і перевести його в більш раціональну площину – від проекту єдиної валюти влітку 2003 р. до "газового питання" у вересні того ж року, що "підмочив" двосторонні відносини – для Росії поки незмінно оберталися програшем [9, 72-79].

Справедливості ради, втім, треба сказати, що російські ініціативи трансформації Союзу були достатньо слабо підготовлені. Вони мотивувались як незжитими російськими ілюзіями відносно власної "союзної" ролі, так і цілком прагматичним, але теж далеким від реальності двосторонніх відносин бажанням Путіна уникнути в період власної передвиборної кампанії єльцинської ролі "заручника Союзу". Власне, це й пояснює його прагнення, яке демонструвалися влітку 2003 р., за всяку ціну отримати визначеність у найбільш першорядних питаннях, що стосуються Союзу двох країн, оскільки зрозуміло, що гіпотетичний провал даного проекту за рік до виборів і провал у період виборів мають абсолютно різну політичну ціну для російського президента. Проте слабкість підготовки російської позиції з цього питання виявилася фатальною для Путіна – йому не тільки не вдалося "розтиснути союзні обійми" Лукашенко, а, навпаки, він у результаті наблизився саме до того положення "заручника", якого так прагнув уникнути.

"Союзну" активність Путіна має сенс розглянути детальніше, оскільки технологічно вона була збудована цілком розумно і, з цієї точки зору, навіть мала шанси реалізуватися. Збудована вона була навколо придбання Газпромом контрольного пакету Бєлтрансгазу, що насправді є ключем до великої промисловості Білорусії, – придбай Газпром "трубу", всі великі підприємства БР вже виявилися б у значній мірі виведені з-під контролю виконавчої влади Республіки. Далі цілком логічним виглядало б уведення єдиної валюти, й тоді вже можна було б говорити про виникнення, як мінімум, єдиного економічного простору. Проте повне неврахування "фактору Лукашенко" і необґрунтовані ілюзії про власний потенціал впливу виявилися фатальними.

Так, переговори з Бєлтрансгазу, що йшли півтора року, безнадійно застопорились. Оцінки вартості контрольного пакету, що спочатку розходилися в три рази, стали, в результаті, розходитися в п'ять разів – від російського мільярда доларів до білоруських п'яти. Провалився проект єдиної валюти. Незграбна спроба тиску, коли Газпром відмінив пільгові ціни на газ для Білорусії, обернулися повним конфузом. Лукашенко охоче погодився на підвищення цін на газ до "українсько-грузинського рівня" і підняв до того ж рівня тарифи на транзит, унаслідок чого за балансом 2003 р. втрати Білорусії від нової ціни складуть 120 млн. дол., втрати ж Газпрому на транзиті – 360 млн. дол. Конфуз виявився настільки великим, що підняті Лукашенко перед зустріччю з Путіним 15 вересня 2003 р. "нафтові питання" (буквально напередодні самміту Білорусія вивела Мозирській НПЗ з складу Славнафти,