Але, окрім обрання певної моделі національного розвитку, існують і більш стандартні, проте важливі потреби певного збли ження з міжнародними партнерами. Розвиток співпраці, повно цінне використання можливостей, що їх дає інтернаціоналізація, особливо з огляду на європейські реалії, об'єктивно потребує сповідування спільних принципів та дотримання схожих норм і стандартів організації та функціонування державних інститутів, гарантування громадянських прав і свобод, ведення бізнесу і т. ін. Отже, наближення до критеріїв членства є важливим для підви щення ефективності співпраці і в такий спосіб - захисту націо нальних інтересів. Водночас цілком очевидно, що й Захід заці кавлений у демократичній трансформації України, яка зробить її щонайменше більш прогнозованою і безпечною.

Ресурси міжнародної співпраці концентруються переважно на Заході, але вони, як і решта більш традиційних цінних ре сурсів, виборюються в конкурентній боротьбі. Інтенсивність останньої врешті і сприяла становленню найбільш привабливого міжнародного формування - Європейського Союзу - та самого явища інтеграції. Саме ця інтенсивність, підтримувана деталь ною унормованістю і високою організованістю, створює поки що нездоланні перешкоди на шляху України до Європи, які не обмежуються об'єктивними показниками відставання в розвитку й ускладнюються недостатньо адекватним розумінням проблеми Горбулін В. Національна безпека Україна та міжнародна безпека // Політична думка. – 1997. - № 1. – С. 77

.

Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці, що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських партнерів, передусім як на штуч ний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію. Подібне ж ставлен ня існує і до процесів глобалізації та інтернаціоналізації взагалі, за якими не визнається їхня об'єктивна природа - результат розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені держави дійсно уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й самі так чи інакше підпорядковуються їм. Урешті необхід но розрізняти впливи, пов'язані з невідповідністю національних реалій загальновизнаним нормам, і ті, що є наслідком поставле них окремими партнерами конкретних власних цілей.

Щільне, інтенсивне європейське та євроатлантичне співро бітництво, здійснюване за високими стандартами, створює ситу ацію примусу до розвитку, у якій неструктуроване суспільство і неефективна держава почувають себе невпевнено. В країні це проявляється, по-перше, у збереженні антизахідних настроїв як серед частини еліти, так і серед населення, по-друге, у перебіль шенні значення політико-дипломатичних зусиль і здатності укладених угод змінити реальне становище держави на міжна родній арені без реального дотримання конкретних приписів і загальної спрямованості. Такі засоби можуть бути ефективни ми в урегулюванні конфліктних ситуацій, але не посилюють конструктивних потенцій.

Після завершення холодної війни характер зовнішніх впли вів змінився. Загалом зникає протистояння, а отже - функція послаблення, розкладання, руйнування. Натомість головним стає заохочення до конструктивних дій, упровадження випробуваних часом зразків та норм. Те, що відбувається, схоже на конверген цію за рахунок переходу посткомуністичних країн на засади організації західного суспільства.

Що стосується виокремлених у новій стратегії сусідства «західних нових незалежних держав» - Білорусі, Молдови та України, то їхня периферійність, відстороненість від інтеграції є передусім наслідком не стільки хибною вибору, скільки свідо мого дистанціювання. Нездатність до повноцінної участі у спіль них континентальних процесах посилюється незацікавленістю в цьому правлячої верхівки названих країн, що доповнюється не тільки вразливістю щодо альтернативного російського впливу, а й певною прихильністю до нього Иванов И. Европа Регионов // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. - № 9. – С. 8

. Однак при цьому вони не можуть ігнорувати потужний західний чинник і мають манев рувати і пристосовуватись.

У випадку, коли правляча верхівка сприймає зовнішні впливи як такі, що містять загрози, і при цьому підмінює національні інтереси власними, конкретна їхня роль стає особ ливо суперечливою. Міжнародні чинники по-різному сприй маються владою, окремими політичними силами і суспільними верствами.

Ця внутрішня суперечливість постійно охолоджує партнерів і не зникає в разі формальних офіційних кроків вла ди, які начебто фіксують певний стратегічний вибір. Навпаки, вона формує щонайменше обережне ставлення до таких кроків.

Співпраця з НАТО набула з боку України інтеграційних перспектив лише в середині 2002 р., тобто значно пізніше, ніж був реанімований (після декларацій 1991-1993 рр.) і офіційно переведений у практичну площину «європейський вибір». Упродовж певного періоду такий курс обмежувався наміром вступити до Європейського Союзу, тоді як на євроатлантичну інтеграцію практично було накладено табу. Це переважно по в'язано з геополітичними обставинами (російським чинником), але значну роль відігравали й внутрішньополітичні обставини.

Так чи інакше, активність на західному векторі зовнішньої політики закладала загальне підґрунтя для зближення, і стосун ки України з Північноатлантичним альянсом завжди виходили за рамки політики в галузі безпеки. Хартія про особливе парт нерство між Україною та Організацією Північноатлантичного альянсу (1997 р.) зафіксувала такі засади та цілі: розвиток демо кратичних інститутів, визнання верховенства права, зміцнення демократії, політичного плюралізму та ринкової економіки, а також встановлення демократичного