МАР передбачає виконання широкого спектра заходів, які виходять за межі відомчої відповідальності міністерства закордонних справ чи міністерства оборони і стосуються загальнонаціонального рівня. Разом з тим країна, яка долучається до МАР, має право сама вибирати ті елементи плану, які найкраще відповідають її власним національним пріоритетам.

Участь у МАР здійснюється шляхом підготовки та виконання Щорічної національної програми, в якій висвітлюються політичні, економічні, ресурсні, правові та безпекові питання, кожне з яких містить цілу низку вимог до країн-претендентів на членство в НАТО. Першочергове значення в цій сфері надається політичним та економічним питанням. До країн-претендентів висуваються такі вимоги: урегулювання будь-яких міжнародних, етнічних або зовнішніх територіальних суперечок мирними засобами; демонстрація відданості верховенству права та правам людини; встановлення демократичного контролю над своїми збройними силами; забезпечення стабільності й добробуту через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність за охорону довкілля Уткин А.К. США-НАТО-ЕС // США: экономика, политика, идеология.- 1999. - № 10. – С. 15

.

Оборонні й військові питання стосуються здатності країни робити свій внесок у колективну оборону Альянсу та нові місії, що постають перед ним. Широкомасштабна участь у ПЗМ є невід'ємним компонентом цього. Через індивідуальні програми ПЗМ країни-претенденти можуть вирішувати важливі питання, пов'язані з членством у НАТО. До цілей Партнерства для країн-претендентів входять такі цілі планування, які мають найбільше значення для держав, що претендують на членство в Альянсі.

Питання ресурсів зосереджені на необхідності виділення країнами-претендентами таких коштів на оборону, які дадуть можливість їм виконати свої колективні зобов'язання, пов'язані з майбутнім членством у НАТО.

Питання безпеки стосуються впровадження в країнах-претендентах процедур, необхідних для захисту таємної інформації.

Правові аспекти вимагають від країн-претендентів забезпечення відповідності юридичних домовленостей і угод, якими регулюється співпраця в НАТО, національному законодавству.

Окрім названих питань та вимог, у Щорічній програмі формуються цілі, яких необхідно досягти для розв'язання цих питань, а також перелік конкретних заходів, які потрібно здійснити для досягнення зазначених цілей; визначаються робочі графіки та конкретні органи, що відповідають за виконання вказаних заходів.

Уперше процедура МАР була застосована до дев'яти країн: Болгарії, Албанії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словаччини, Словенії та Естонії, які побажали стати членами НАТО в процесі другої «хвилі» його розширення. В листопаді 2002 р. на Празькому саміті НАТО внаслідок успішної реалізації МАР ці країни, за винятком Македонії та Албанії, були запрошені до членства в НАТО Саміт у Празі. Потрійний вимір конференції НАТО // Високий замок. - № 270. – 23.11.2002

.

Запрошення названих країн до членства значною мірою було зумовлене не тільки успішною реалізацією Плану дій щодо членства, а й зміною зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації США на чолі з президентом Джорджем Бушем. Під час першого турне по Центральній Європі в червні 2001 р. Джордж Буш у своєму виступі у Варшаві зробив історичну заяву про необхідність приєднання до НАТО всіх європейських країн, які продемонструють бажання бути членом Альянсу і відданість його основним принципам. Таке пом'якшення підходу до членства в НАТО з боку США було зумовлене наслідками Балканської кризи та авторитарного режиму Слободана Мілошовича, які продемонстрували потужний дестабілізуючий вплив на стан європейської безпеки. Отже, розширення НАТО в цьому контексті знову розглядалось як чинник зміцнення стабільності і безпеки на європейському континенті.

Пізніше пріоритет захисту демократії (або в розумінні Джорджа Буша - боротьба з авторитарним режимом) ще більше актуалізувався в зовнішній політиці США, особливо в період війни з Іраком. Війна в Іраку продемонструвала солідарність нових членів Альянсу, а також країн-кандидатів з політикою США, що ще більше зміцнило переконання американської адміністрації в подальшому розширенні Альянсу за рахунок країн Центрально-Східної і Південно-Східної Європи, а також деяких країн пострадянського простору.

Отже, третя хвиля розширення НАТО буде зумовлена передусім потребами Альянсу в заповненні залишків вакууму безпеки, які утворилися після закінчення холодної війни, шляхом приєднання країн Південно-Східної Європи та пострадянського простору. Після освоєння Центрально-Східної Європи пострадянський простір стає ключовим як для США, так і в цілому для НАТО з точки зору їхніх геоекономічних, геополітичних, геостратегічних та безпекових інтересів. Цей регіон набуває надзвичайно важливого значення не тільки завдяки своїм енергоносіям та значним сировинним ресурсам, а й через формування нової геополітичної конфігурації, яка складається під впливом зіткнення інтересів регіональних і глобальних геополітичних гравців.

Проте пострадянський простір є не тільки привабливою сферою реалізації інтересів США і країн Заходу, а й певною загрозою їхнім цінностям. Співдружність незалежних держав фактично перетворилася на співдружність авторитарних режимів, які в кращому випадку прагнуть до самоізоляції, у гіршому стають небезпечним дестабілізуючим чинником. Запобігти саме такій песимістичній тенденції розвитку ситуації на цьому пострадянському просторі - в інтересах міжнародної спільноти, у тому числі й НАТО, перед яким таке завдання може постати вже внаслідок третьої фази його розширення. Ключова роль при вирішенні цього завдання Альянсом належатиме Україні.

Україна, як зазначено в попередніх розділах, завжди мала стабільні партнерські відносини з Альянсом. Формула такого поглибленого співробітництва була чітко окреслена і зафіксована в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписаній сторонами в 1997 р. в Мадриді. Основою подальшого співробітництва України і НАТО було поєднання спільних зусиль