Празький саміт відбувся в умовах кардинальної трансформації системи міжнародних відносин, пов'язаної з актуалізацією таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході.

Результатом Празького саміту стала постановка перед Альянсом завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності, та початок другої хвилі його розширення шляхом приєднання таких країн, як Болгарія, Румунія, Словенія, Словаччина, Литва, Латвія і Естонія, а також розширення формату відносин «Росія-НАТО» Смішко І. Прага буде негостинною // Поступ. - № 174. – 2002. – 19-20 листопада

.

Україна мала реагувати на такі кардинальні зміни. Формула звичайного чи поглибленого співробітництва вже не відповідала вимогам часу, оскільки наша держава має обмежені можливості в боротьбі з загрозами глобального характеру, а тому не така цікава для США і НАТО, як, скажімо, Росія, для якої спеціально відведено формат «20-ки». Відтак (здебільшого за аналогією) Україна не могла претендувати на утворення формату, подібного до російської «20-ки».

З іншого боку, вона не була готовою до членства, та й не мала наміру приєднуватися до НАТО в короткотерміновій перспективі, (ї плани щодо набуття членства мали суто декларативний характер, і тому поняття «вступ до НАТО» було замінено терміном «євроатлантична інтеграція», під яким малося на увазі звичайне співробітництво.

До того ж і НАТО не бажало сприймати Україну як свого потенційного члена, оскільки на той час унаслідок обмеження свободи преси, «справи Гонгадзе», «кольчужного» скандалу імідж України мав надзвичайно непривабливий вигляд і ставлення до її керівництва з боку країн Заходу було вкрай негативним.

У таких умовах було віднайдено проміжну формулу відносин з НАТО, яка значно перевищує рівень відносин у рамках «20-ки», оскільки передбачає внутрішні трансформації відповідно до вимог членства в НАТО, але не ставить за мету набуття самого членства в короткотерміновій і середньотерміновій перспективі. Такий воєнно-політичний курс України стосовно НАТО був втілений у Стратегії України щодо Організації Північноатлантичного договору, схвалений Радою національної безпеки і оборони України 23 травня 2002 р.

Суть цього курсу було викладено тодішнім секретарем РНБО Євгеном Марчуком, який стосовно дати вступу України в НАТО заявив: «Україна може подати заявку після того, як: по-перше - виконає Цільовий план, потім перейде до Плану дії щодо членства, потім інтенсифікований діалог, потім внутрішню процедуру, потім - консенсус у себе вдома, підтримка населення не нижче 51 відсотка і далі ще ціла низка процедур, тобто це довгостроковий шлях» Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 2003. – 18 лютого..

Звісно, що при такій відповіді, де цілком чітко розписано послідовність проходження процедур з набуття членства в НАТО, постає питання термінів і тривалості цього шляху. Очевидно, що час нашого приєднання до НАТО та історичний період, за який ми маємо пройти цей шлях, залежатиме від відповідності України вимогам членства в НАТО та від правильно визначених пріоритетів політики євроатлантичної інтеграції на короткотермінову і середньотермінову перспективу.

Цей шлях руху до НАТО Україна розпочала з реалізації Плану дій Україна - НАТО та Цільового плану Україна –НАТО, які за змістом аналогічні Плану дій щодо членства в НАТО та Щорічній національній програмі. Але, на відміну від ПДЧ, План дій Україна План дій Україна – НАТО // Нова безпека. – Квітень 2003. - № 2. – С. 127-135

- НАТО не ставить за безпосередню мету вступ країни в НАТО. Його метою, як зазначено в тексті, є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для створення стратегічних рамок існуючого і майбутнього співробітництва Україна - НАТО відповідно до Хартії, а також для досягнення повної інтеграції в євроатлантичні структури безпеки. Очевидно, що під «повною інтеграцією» мається на увазі поглиблене співробітництво, яке має наблизити Україну до політичних, економічних і військових стандартів членства в НАТО. Іншими словами, реалізація Плану дій має сприяти внутрішнім перетворенням у країні і наближенню її за стандартами до євроатлантичних структур (НАТО).

Концепція Плану дій робить акцент на внутрішній трансформації країни, а не на приєднанні до НАТО. Відтак термін юридичного набуття Україною членства в НАТО розглядається як віддалена й неозначена перспектива. Як справедливо зазначає відомий британський аналітик Джеймс Шерр, «сама по собі військово-політична співпраця лише консервує статус-кво, визначений у першій статті Плану дій Україна - НАТО, за якою Хартія про особливе партнерство від 9 липня 1997 р, а не членство залишається основою відносин Україна — НАТО» Шерр Джеймс. Від документів до дій не можна подолати прірву? // Національна безпека і оборона. – 2003. - № 7. – С. 76.

З іншого боку, успішна реалізація Плану дій розглядається сторонами лише як важлива передумова приєднання України до ПДЧ. Проте постає питання, якою мірою Україні вдалося досягти цілей, задекларованих у Плані дій, як їх досягненню сприяли заходи, передбачені в Цільовому плані Україна – НАТО на 2003 р.?

У цілому План дій було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в ньому проміжний «залік» для приєднання до Плану дій з набуття - членства в НАТО, інші - довготривалу стратегію політики співробітництва України з Альянсом, яка не потребує впровадження якихось термінових конкретних заходів.

У той же час зобов'язання, взяті Україною в Плані дій Україна - НАТО і Цільовому плані Україна - НАТО на 2003 р., були