Отже, інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури є, безумовно, головною стратегічною метою держави. Сьогодні Україну розглядають як “опору і генератор стабільності й безпеки в Європі”. У ній вбачають стратегічний ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, унікального стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО.

Відносини України та Північноатлантичного Альянсу не є лише складником концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію в євроатлантичний простір мають спиратись на принципово нову модель суспільно – політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації.

ВИСНОВКИ

Розширення і трансформація Північноатлантичного альянсу є одним із найбільш фундаментальних зрушень у міжнародній безпеці, пов'язаних з формуванням нової постбіполярної системи міжнародних відносин. Цей процес без перебільшення є доленосним для європейських країн, оскільки він не тільки остаточно закріплює результати минулого біполярного протистояння, а й окреслює контури єдиної європейської цивілізації в межах євроатлантичного простору, належність до якої є прагненням багатьох країн Європи, у тому числі й України.

Відтак постає питання про нову роль Альянсу в забезпеченні безпеки євроатлантичного простору. Формування нової євроатлантичної архітектури безпеки в майбутньому, вірогідно, здійснюватиметься шляхом зміцнення таких її базових конструкцій, як:*

подальше розширення НАТО на Схід;*

поглиблення кооперативних зв'язків між НАТО і ЄС в галузі безпеки;*

залучення Росії до процесу зміцнення стабільності і миру в Європі;*

економічне і політичне освоєння пострадянського простору США і країнами Заходу.

Подальше розширення НАТО на Схід є другим важливим складником нової архітектури євроатлантичної безпеки. Приєднання країн другої хвилі до Альянсу означає розширення основної зони відповідальності НАТО в Європі. При цьому приєднання Словаччини і Словенії є заповненням «дір», що утворилися всередині цієї зони. Однак головні проблеми можуть виникнути не всередині неї, а на її периферії, на передньому краї розширення. У такому випадку ключовим чинником, від якого визначальною мірою залежатиме подальше розширення Альянсу, стає Україна. Вона буде межувати з двома новими членами НАТО - Румунією і Словаччиною. При цьому необхідно враховувати ті виклики і ризики, що можуть становити певну загрозу всій цій конструкції євроатлантичної безпеки. До числа таких можливих ризиків варто віднести.

Ослаблення присутності і впливу США в Європі.

Перетворення ЄС на самостійну геополітичну силу в Європі і послаблення євроатлантичних зв'язків між США та західноєвропейськими країнами.

Реставрацію в Росії авторитарного режиму, що супроводжується поверненням до політики геополітичного реваншу.

Якщо виходити з того, що ці ризики збережуться в найближче десятиліття, то можна досить точно спрогнозувати, що найбільш імовірним сценарієм розвитку ситуації навколо України після другої хвилі розширення НАТО стане перетворення її на «буферну зону». Цей сценарій уже частково реалізований. "Україна фактично виявилася затиснутою між НАТО і Білорусько-російським військовим союзом. Друга хвиля розширення Альянсу тільки підсилить риси і контури цієї «буферної зони». Такий сценарій може бути прийнятний для Альянсу з військової точки зору, оскільки він не вимагає додаткового розгортання сил на території нових членів і не передбачає великих витрат на забезпечення їхньої оборони і безпеки, але не може задовольняти НАТО з політичної точки зору. По-перше, він консервує процес подальшого розширення Альянсу; по-друге, сприяє посиленню авторитаризму і політичної нестабільності в Україні.

Отже, якщо Альянс мотивував своє розширення намірами забезпечити безпеку і зміцнити паростки молодих демократій у країнах Східної Європи, то реалізації цих намірів більш за все потребує Україна, оскільки відчуває найбільший дефіцит і безпеки, і демократії.

Приєднання України до НАТО відповідало б інтересам обох сторін і остаточно розв'язало б геостратегічну дилему в Європі. Це назавжди позбавило б Росію її геополітичних амбіцій і дозволило б розвивати справді партнерські відносини між усіма європейськими гравцями, включаючи і США.

Для України вступ у НАТО дозволив би одномоментно вирішити її головне стратегічне завдання - зберегти свій державний суверенітет та інтегруватися в Європу, уникнувши при цьому тривалого і важкого шляху приєднання до спільноти європейських держав .

Отже, друга хвиля розширення НАТО неминуче вимагатиме зміцнення і посилення України як чинника стабільності Центрально-Східної Європи. Завданнями, які постають перед нашою державою після другої хвилі розширення НАТО, мають стати:*

ліквідація російської військової присутності на території України;*

успішне завершення економічної і військової реформ;*

переведення відносин між НАТО й Україною з партнерства в ранг «НАТО - країна - кандидат».

Приєднання України до Альянсу в системі відносин «НАТО - країна - кандидат», на думку деяких експертів, залежатиме від декількох умов. По-перше, від ступеня стратегічної і політичної важливості України для Альянсу. По-друге, від того, наскільки успішно Україна зможе диверсифікувати свої економічні зв'язки з Росією. По-третє, від рівня підтримки нових членів Альянсу і США.

Усі ці три умови зводяться до розуміння того, наскільки Україна є вагомою для Заходу і США як форпост стабільності в Центральній Європі. Значущість нашої держави багаторазово зростає з початком економічного і політичного освоєння Заходом і США пострадянського простору. Україна може виступати тут в якості основного плацдарму для такого освоєння. Але вірогідність окресленого сценарію розвитку ситуації вирішальною мірою залежить від самої України та її стратегічних інтересів щодо НАТО.

Приєднання до НАТО гарантує Україні зміцнення її державного суверенітету, збереження незалежності і територіальної цілісності, оскільки ні сам Альянс, ні його члени не зазіхають на ці базові національні інтереси.