торговельних спорів;
застосування антидемпінгових та компенсаційних заходів, щоб запобігти нанесенню серйозної шкоди вітчизняним виробникам;
подальшого вдосконалення законодавчо-правової бази з тим, щоб створити умови для поступового підтягування рівня вітчизняних витрат до витрат інтернаціональних, усунути адміністративно-суб'єктивні заходи обмеження іноземного інвестування;
забезпечення стабільності інституцій, що гарантують демократію, забезпечення прав людини. Нагадуємо, що відправним положенням соціальної ринкової економіки є те, що свобода торгівлі неможлива без особистої свободи;
погодження національного законодавства відповідно до норм і стандартів ГАТТ/СОТ апробованих на процесі тривалого періоду [16, 145].
Цей далеко не повний перелік заходів макроекономічного регулювання слід доповнити і суто галузевими заходами, властивими власне зовнішній торгівлі, спрямованими на покращення цінового регулювання. До них слід віднести:
при введенні методів митного регулювання чітко провадити різницю між цілями розвитку конкуренції вітчизняних та іноземних виробників з одного боку, і цілями підтримки вітчизняного виробника з другого, і залежно від конкретних умов надаючи перевагу одному з них;
скасування експортних мит взагалі з метою реальної підтримки вітчизняного експортера;
зменшити тарифні та нетарифні обмеження;
посилити контроль за діяльністю зовнішньоекономічних фінансових посередників, незаконним вивозом за кордон валютних цінностей, технології та інформації;
подальшу уніфікацію національної митної служби та її органів з загальносвітовими тенденціями, уніфікацію розміру мита [16, 146].
Ці та інші заходи здатні істотно покращити механізми регулювання зовнішньоторговельної діяльності.
Останнє десятиріччя минулого століття характеризується тим, що вищезазначені умови втілюються у життя. Про це свідчать зростання відкритості національних ринків, зростання обсягу виробництва експортованих товарів та прогресивні структурні зміни у ньому (зростання частки машин та устаткування, хімічних товарів, падіння частки сировини, палива та продовольства).
Генеральний показник цих процесів – більш інтенсивний розвиток зовнішньоторговельних зв'язків порівняно з економічним зростанням взагалі. Так, за 1990-2000 рр. світовий ВВП зріс на 26% (49,6 трлн. дол. США), в той час як світовий експорт товарів – на 34% (до 9,04 трлн. дол.). Питома вага експорту в загальносвітовому ВВП склала 19% проти 16,5% 1990 р. та 9,7% на початку XX століття [25, 167].
Прогресивні зміни відбуваються і в структурі експорту. За даними СОТ за останні 10 років у обсягах світового експорту частка сільгосппродукції зменшилася з 12,2% до 9% у 2000 р., видобувної продукції – з 14,3% до 13,1%, продукції обробної промисловості зросла з 70,5% до 74,9%. При цьому зріс обмін продукцією високої ступені переробки: частка машинобудівного та транспортного устаткування – з 35,8% до 41,5%, офісного та телекомунікаційного обладнання – з 8,8% до 15,2%, хімічної промисловості – з 8,7% до 9,3%, натомість частка чавуну та сталі зменшилась з 3,1% до 2,3%, текстилю – з 3,1% до 2,5% [8, 68, 167].
Дані за окремими найбільш розвиненими країнами також підтверджують високу питому вагу експорту продукції обробної промисловості, в порівнянні з чим становище України, на жаль, свідчить про значне відставання, подолання якого в найбільш близьку перспективу вдається мало вірогідним.
Так, в той час, як доля машин, устаткування і транспортних засобів у вартості всього експорту складала в 2000 р. у Німеччині 48,7%, у Франції – 39,4%, в Італії – 37,4%, у США – 47,9%, а в Японії – навіть 67,3%, то в Україні їх частка поступово знизилась з 22,3% у 1994 р., до 13,4% у 1997 р. і дещо стабілізувалась, досягнувши 12,7% у 2000 р. [16, 146].
Кожна країна, якщо вона хоче просуватися на шляху глобалізації, не може стояти осторонь від цих досить визначених тенденцій у розвитку світових зовнішньоекономічних зв'язків. Це в повній мірі стосується і України.
Розділ 2. Основні засади сучасної зовнішньоторговельної політики України
2.1. Вектори зовнішньоторговельної політики України
Незважаючи на поразку, завдану меркантилістам засновниками класичної школи, дискусія між прихильниками протекціонізму та вільної торгівлі триває й понині. Якщо раніше вона стимулювала періодичні спади ділової активності й зростаючу загрозу втрат від зовнішньої конкуренції у тій чи іншій країні, то в останні роки її пожвавленню сприяє поява на світогосподарській арені держав з перехідною економікою, змушених захищати внутрішні ринки від надмірного проникнення імпорту.
Позбавлені можливостей істотного впливу на умови світової торгівлі і на вже прийняті норми її регулювання, постсоціалістичні країни зіткнулися з тим, що переважаюча роль у світовому виробництві й експорті лідерів економічного розвитку полегшує встановлення вигідних саме для них "правил гри", які ускладнюють становище їх слабкіших партнерів. Якщо еволюція митної політики ГАТТ була поступовою і природною для учасників, які, власне, й були її фундаторами, то країни з перехідною економікою, що претендують на вступ до однієї з найвпливовіших організацій, поставлені перед вибором: або стати аутсайдерами світової торгівлі, або відчути руйнівні наслідки прискореного відкриття своїх внутрішніх ринків при входженні в СОТ. Адже вони усвідомлюють, що без виваженої доцільної підтримки внутрішніх виробників не забезпечити належного підвищення конкурентоспроможності їх економіки [3, 16].
Загрозливим для постсоціалістичних країн, що зволікають із процесами ринкової трансформації, є не тільки низька конкурентоспроможність, а й технологічне відставання різних галузей господарювання від більш розвинутих структур зарубіжних суперників внаслідок обмеженості інвестицій та інновацій, посилення структурно-галузевої, інституційної та соціально-культурної несумісності з вимогами світових ринків. Все це створює передумови для технологічного занепаду та експансії імпорту на ринки ослаблених системною кризою країн з перехідною економікою. Зростаючий в міру примітивізації структури виробництва, експорту та ерозії науково-технологічного потенціалу розрив між лагом реагування і лагом попиту зміцнює домінуючі позиції економічно розвинутих країн, оскільки їх переваги щодо рівнів продуктивності праці, абсолютної та відносної конкурентоспроможності економіки посилюються.
Реальні результати світогосподарських процесів свідчать про те, що лібералізація
