Несприятливі тенденції розвитку зовнішньої торгівлі викликають потребу з'ясування їх причин та критичної оцінки загальної зовнішньоторговельної політики та законодавчої бази її реалізації, аби привести механізм зовнішньоторговельного регулювання у відповідність із завданнями економічного розвитку, досягти позитивних структурних змін у виробництві й експорті та зменшити залежність від імпорту при підпорядкуванні зовнішньоторговельного режиму потребам приєднання України до ГАТТ та входження до СОТ.

На формуванні зовнішньоторговельної політики України, особливо на її початковому етапі, позначилися надмірні сподівання на те, що ринкові регулятори спрацюють автоматично внаслідок вибору моделі ортодоксальної монетарної стабілізації з властивим їй обмеженням впливу держави, а також відсутність чітких концептуальних підходів до ринкового реформування і розвитку економіки та зовнішньої торгівлі. При цьому ігнорувалась та обставина, що необхідні напрями і масштаби втручання держави у цю сферу залежать, як свідчить міжнародний досвід, від структури, динаміки і збалансованості зовнішньоторговельних відносин при взаємодії національної економіки зі світовим господарством. Тому зміни у кон'юнктурі світових товарних ринків і в зовнішньоторговельних режимах інших країн, які позначаються на розвитку зовнішньої торгівлі, потребують обов'язкового і своєчасного коригування зовнішньоторговельного законодавства із врахуванням відповідності його національним інтересам [3].

Оскільки Україна як відносно молода незалежна держава змушена була починати створення нормативно-правової бази регулювання зовнішньої торгівлі практично з нуля, то з трьох можливих варіантів її формування вона обрала так звану викривлену форму законодавчого забезпечення. При її впровадженні однобокий розвиток, властивий частковій формі, ніби консервується внаслідок того, що динамічність зовнішньоекономічних процесів випереджає створення правової бази, яка здебільшого відстає від практичних потреб їх регулювання.

Численні закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів та підзаконні акти різних міністерств і відомств з питань зовнішньоекономічної діяльності, ухвалені в останні роки, створюють юридичну базу начебто й розроблену та водночас надто суперечливу й заплутану. Нинішня надмірно громіздка система зовнішньоторговельного регулювання відзначається внутрішньою суперечливістю, колізійністю у врегулюванні деяких аспектів зовнішньоторговельних відносин та невідповідністю їх багатьом міжнародне визнаним принципам і нормам. Правова неврегульованість, яка породжує стихійний розвиток деяких зовнішньоторговельних процесів, диспропорції у співвідношенні між законодавчими і підзаконними актами на користь останніх та суперечності між ними, створюють сприятливі умови для корупції і зловживань у цій сфері [3].

Не поліпшує становище і схильність законодавців до пошуку діаметрально протилежних рішень, що нерідко скасовують одне одного. Вона породжує нестабільність діючого зовнішньоторговельного режиму, на якому позначається відсутність чітких концептуальних підходів до вирішення конкретних проблем та вплив певних лобістських сил. Декларативність і безадресність ряду законодавчих і підзаконних актів, відсутність у багатьох з них механізму реалізації і контролю за виконанням та недостатня наукова обґрунтованість рішень, які лежать в основі деяких нормативно-правових документів, ведуть до того, що впровадження їх дає результати, протилежні очікуваним.

Відставання із процесами ринкової трансформації, що обмежує можливості застосування більш досконалих засобів впливу держави, та недоліки нормативно-правової бази зовнішньоторговельного регулювання створюють сприятливі умови для зловживань, адміністративного засилля і корупції, сприяють тінізації зовнішньої торгівлі та перетворенню її на сферу зіткнення групових, кланових інтересів, які далеко не завжди відповідають загальнонаціональним пріоритетам. Все це суттєво обмежує можливості приведення зовнішньоторговельного режиму у відповідність з потребами економічного розвитку, вимогами і нормами міжнародного торговельного права та нагромаджує перешкоди на шляху приєднання України до ГАТТ і входження в СОТ.

Картина торгівельних взаємовідносин України з Європейським Союзом є свого роду унікальною, оскільки її можна і потрібно розглядати у багатьох вимірах для того, щоб остаточно зрозуміти сутність проблеми. Такими вимірами передусім є:

Розвиток торгівлі України з Європейським Союзом – з багатьох, у тому числі й зазначених вище причин – не мав чітко зростаючого вектору, на відміну від країн Центральної Європи. Так, у Польщі на момент підписання Угоди про торгівлю і співробітництво у 1989 році доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті складала трохи більше 15%, проте вже у 1992 році, після низки асиметричних кроків ЄС у сфері торгівлі, доля Євросоюзу склала 57%. Польська частка у зовнішньоторговельному обороті зростала так само швидко: з 1,8% у 1989 році до майже 5% у 1995-му. У випадку України, доля ЄС у зовнішньо-торго-вельному обороті у 2000 році ледве сягала 20%, водночас у зовнішньо-торговельному обороті самого ЄС частка України склала маргінальні 0,3% [34].

Європейський Союз є найбільшим торгівельним партнером України після держав СНД, на долю яких у 2000 році приходилося 35% українського експорту й 60% імпорту. У 1999 році розвиток торгових відносин між Україною та ЄС зазнав значного уповільнення внаслідок фінансової кризи у Росії у серпні попереднього року та його наслідків для української економіки: обсяги імпорту з ЄС скоротилися на 26%. У 2000 році позитивні тенденції в українській економіці призвели до загального економічного зростання – вперше з набуття Україною незалежності. Експорт з країн ЄС та імпорт туди українських товарів зросли відповідно на 34,5% та 35,5% [34].

Разом із тим структура торгівлі України та ЄС змін не