зазнала: більшість українського експорту до країн ЄС припадає на сировину (22%) та продукцію важкої промисловості (44%, з яких частка виробів із заліза та сталі складає 17,5%, текстильні товари – 14,6% та продукція хімічної промисловості – 9,8%). Доля сільськогосподарських продуктів в українському експорті до ЄС складає приблизно 12,4%. Що ж до Європейського Союзу, то 72% його експорту до України склали готові вироби. Дані цифри наведені з метою ще раз підкреслити проблему, що, ймовірно, становитиме вагому складову негативних наслідків для України від розширення ЄС: низької конкурентноздатності українського виробництва, що також відображено й у домінуванні сировинної частки в українському експорті [34].
Чи не єдиним шляхом покращення ситуації може бути залучення іноземних інвестицій. Прямі іноземні інвестиції в Україну протягом 1992-2000 років склали трохи більше 3,7 мільярдів доларів США, тоді як у економіку Польщі було інвестовано понад 22 мільярди [34].
Говорячи про розвиток зовнішньоторговельних стосунків України з Європейським Союзом та шлях, що його пройшли країни-кандидати на вступ до ЄС, зокрема, та ж Польща, неможливо не помітити важливої ролі, яку відігравали у цьому процесі політичні рішення Європейського Союзу, зокрема, його органів – Європейської Комісії та Європейської Ради, – що робилися по відношенню до цих країн. У даному контексті під терміном політичне рішення ми розуміємо рішення, ухвалення яких не було результатом класичної калькуляції втрат та переваг у коротко- та довгостроковій сферах. Перш за все, це стосувалося асиметричності торгівельного режиму на додаток до скасування Євросоюзом усіх кількісних обмежень для товарів центральноєвропейських країн ще задовго до набуття чинності угод про асоціацію з останніми. Це, зокрема, є однією з причин стрімкого розвитку експортних можливостей цих країн та економічною орієнтацію їх на країни Європейського Союзу.
У той самий час Україна – за усіх відмінностей процесу розвитку своїх стосунків з ЄС – не змогла скористатися подібними привілеями, що послугувало однією з причин для:
повільного розвитку й без того складних торгівельних відносин;
усталення економічної орієнтації України переважно на республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема Росію;
підтримання іміджу України як інвестиційно непривабливої країни в очах передусім західноєвропейського та американського капіталів;
відсутності ініціатив щодо активізації співробітництва з ЄС та поширення песимізму щодо перспектив європейської інтеграції серед значної частини проєвропейськи налаштованої української еліти [34].
Проблема політичних рішень особливо яскраво проявляється тоді, коли мова заходить про перспективи надання Україні статусу країни з ринковою економікою у торгівлі з країнами ЄС та набуття статусу асоційованого члена Євросоюзу. На тлі повноцінної європейської інтеграції таких країн, як Болгарія та Румунія, економіки яких не набагато випередили українську, на тлі заяв Президента Франції Жака Ширака під час головування Парижа у ЄС про необхідність надання "чіткої європейської перспективи" країнам-учасницям Пакту Стабільності у Південно-Східній Європі, щодо України спостерігається майже повне мовчання. Заяви про "вітання європейського вибору України", що прямують з програми у програму, зазначені у Спільній Стратегії Європейської Комісії щодо України (1999 р.) не можуть замінити чіткої й недвозначної позиції про сподівання, що можливість для України у майбутньому набути статусу повноправного члена Європейського Союзу. Натомість, дуже добре пам’ятаються заяви на кшталт тієї, що її у листопаді 1999 року зробив Комісар ЄС з питань розширення Гюнтер Верхойген, назвавши розмови про перспективи входження України до ЄС "провокацією" [34].
Проблема дотримання практики політичних рішень є одним з найбільш небезпечних для України наслідків розширення Європейського Союзу, хоча з точки зору дослідницької аргументації, що використовується при науковому підході, подібна теза є не завжди прийнятною. У нашому ж випадку розуміння цієї проблеми може бути ключем до розуміння інших засадничих проблем, а відтак – вироблення стратегії мінімізації їх негативних наслідків.
Відсутність чітко окреслених критеріїв визначення успішності кроків України у реформуванні економіки – ще одна з проблематичних констант у відносинах з ЄС. Тема перспектив входження України до СОТ зараз подається Брюсселем у якості такого собі критерію, за яким, зокрема, Євросоюзом визначатиметься доцільність початку переговорів з Україною щодо утворення зони вільної торгівлі. Що ж до офіційного визначення критеріїв, то стаття 4 Угоди про партнерство і співробітництво, де, власне йдеться про можливість початку процесу утворення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, критеріїв за якими б визначався "прогрес України у реформуванні економіки", не наводить. Між тим, слід пам’ятати, що вже згаданa Болгарія до СОТ увійшла лише у грудні 1996 року, при цьому до Європейської Угоди про вільну торгівлю приєдналася ще у липні 1993 року, а чотирма місяцями раніше – уклала з ЄС Угоду про асоціацію. Що ж до Румунії, то членом СОТ вона стала у 1995 році, але й у цьому випадку приєднання країни до Європейської Угоди про вільну торгівлю та укладення з ЄС Угоди про асоціацію відбулося значно раніше вступу до СОТ [34].
На тлі невизначеності перспектив інтеграції України до ЄС дедалі чіткіше постає перспектива залишення її прив’язаною до орієнтації у торгівельно-економічному співробітництві на колишні радянські республіки. Співробітництво (підтримання "господарських зв’язків") з останніми дуже часто протиставляється – й не без успіху – курсу на інтеграцію України з Європейським Союзом, оскільки не вимагає від України значного реформування економіки (торгівля у рамках СНД не базується на принципах СОТ), обов’язкового запровадження прозорих правил гри на ринку та кардинальних змін у законодавстві. Відсутність чіткого конкурентного начала у торгівлі товарами та послугами між колишніми радянськими республіками, переважання тактики ухвалення ad-hoc рішень,
