Посилення економічних зв’язків між країнами СНД значною мірою диктується політичними інтересами їх владних еліт, що є продуктами радянської системи управління, за якої відсутність прозорості, усевладдя бюрократії та домінування інтересів держави над інтересами особистості призвели до формування "привілейованих" підприємств чи компаній, що безроздільно господарюють у своїх сферах. У цих же структурах представники правлячих еліт, як правило мають свою частку фінансового інтересу [34].

Замкнувшись на економічних зв’язках із колишніми республіками, Україна ризикує остаточно припинити скільки-небудь важливі економічні реформи, оскільки для підвищення конкурентноздатності національної економіки у кращому випадку не буде стимулу, а у гіршому – можливостей. Саме тому іншим потенційно небезпечним наслідком розширення ЄС на схід для України може стати поглиблення економічного розриву з новими країнами-членами, економічна маргіналізація України на тлі розвитку останніх та, як наслідок, у силу економічних та політичних причин надання пріоритету розвитку економічних зв’язків або навіть інтеграції з такими ж економічно відсталими країнами СНД, передусім – Російською Федерацією. Стратегічний курс Москви щодо розвитку взаємовідносин з країнами СНД, ухвалений 1995 року, у якому стратегічним інтересом РФ проголошується утвердження й закріплення економічної залежності країн СНД від Росії, ніхто не скасовував.

2.2. Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами СНД

Головною особливістю відносин України з країнами – членами Співдружності незалежних держав є висока їх залежність від позаекономічних, суто політичних чинників. Разом з тим ціла сукупність економічних факторів визначає цей регіон як потенційно особливо важливий для розвитку українського господарства. Найвагоміші з них – історичні традиції взаємодії в межах єдиного народногосподарського комплексу, відносна близькість ринків збуту продукції, можливість обміну продукцією, що менш конкурентоспроможна в інших регіонах світу, залишки колишньої виробничої кооперації між підприємствами різних країн тощо. Але на шляху використання цих сприятливих передумов збереження й розгортання взаємовигідних економічних відносин дуже часто поставали і постають перешкоди політичного характеру, що найвиразніше виявлялися у відносинах між Україною та Росією.

Друга особливість відносин України з іншими країнами СНД пов'язана з повільним перебігом економічних реформ у цьому регіоні. Крім трьох прибалтійських республік, що рішуче відкинули різні варіанти участі в Співдружності й швидко адаптуються до європейських параметрів господарського розвитку, всі інші пострадянські держави або зберегли переважно директивну модель економіки (Туркменистан, Білорусь), або спромоглися лише на половинчасті, несистемні та суперечливі заходи щодо трансформації економічних основ суспільства. Внаслідок цього всі вони до останнього часу перебували в стані глибокої економічної кризи. Падіння валового внутрішнього продукту в більшості з них закінчилося лише в 1998-1999 рр., а в Україні та Молдові – аж у 2000 р. [37, 245].

Скорочене відтворення ВВП неминуче призводило в першій половині 90-х років до згортання потреб в обміні товарами й послугами. Деяке зростання взаємного товарообігу було пов'язане в основному з розширенням товарного обміну між учасниками Митного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, а також Таджикистан, які в жовтні 2000 р. утворили нову організацію – Євразійське економічне співтовариство). Україна не спромоглася збільшити свої поставки до інших країн Співдружності. Її експорт у регіон СНД у 1999 р. склав лише 79,3 % вартості поставок у 1992 р., а при зростанні вивозу до цих країн у 2000 р. його вартісна величина практично дорівнювала показникові першого року незале-ж-но-сті нашої держави (4100 млн. дол. у 1992 р. та 4497 млн. дол. у 2000 р.) [37, 245].

Ще однією особливістю співробітництва України з країнами цього регіону є непропорційне регіональне спрямування її зовнішньоекономічних зв'язків із домінуванням у них одного партнера – Росії. РФ посідає перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України – 32,7 % у 2000 р. (6.6 % – ФРН, 3,8 % – Туркменистан та США, 3,6 % – Туреччина та 3,4 % – Італія). Ще більш показовим є провідне становище РФ серед торговельних партнерів із СНД – питома вага Росії в загальному торговельному обороті України з державами цього регіону у 2000 р. досягала 74,5 %, тоді як частка Туркменистану становила 8,7 %. Білорусі – 7,0 %, Казахстану – 3,9 %, Узбекистану – 2,3 %, а на інші п'ять членів цієї організації припадало всього 3,6 % [37, 245].

Від торгівлі з РФ суттєво залежить український експорт (24,1 % загального вивозу у 2000 р. та 79,1 % вивозу до країн СНД) та особливо імпорт (41,7 % та 72,4 % відповідно). Висока, а стосовно регіону СНД – панівна позиція Росії в українському експорті та її цілковите домінування в імпорті України самі по собі свідчать про значну залежність від російського партнера. Рівень цієї залежності зростає ще більше за рахунок кількох додаткових факторів. При аналізі українсько-російських економічних відносин уже звичайним висновком е констатація того, що саме з РФ Україна одержує переважну частку товарів так званого критичного імпорту (насамперед енергоносіїв та комплектуючих для вітчизняного машинобудування) і що лише Росія (разом з іншими країнами СНД) у сучасних умовах спроможна поглинути неконкурентоспроможні в інших регіонах світу українські вироби. Недостатньо уваги в такому аналізі приділяється низці не менш важливих факторів залежності України від економічного співробітництва з Росією [37, 245].

Серед цих факторів необхідно вказати на невеликі потенційні можливості географічної диверсифікації зовнішньої торгівлі України в