Тому перед Україною зараз стоїть таке завдання: разом з іншими країнами напівпериферії (Індія, Китай, Аргентина, Бразилія) боротися проти монопольного становища «золотого мільярда». Зрозуміло, нам потрібні зв'язки з усіма центрами світової цивілізації. Але в економічному відношенні сподіватися можна тільки на ринки Азії.

Дуже цікавою є думка про цивілізаційну природу України. Нам не слід вважати себе якимись неповноцінними чи маргінальними з цивілізаційного погляду. Наша цивілізація має безпосереднє відношення до найпотужнішого цивілізаційного потенціалу як Візантії та Античності, так і Заходу. Запропонована доповідачем схема цивілізаційної структури сучасного світу дає можливість чіткіше, ніж раніше, усвідомити нашу цивілізаційну ідентичність.

«А що таке світова цивілізація?» - мені важко погодитися з тим, що Україна перебуває на периферії світового розвитку. Самої лише констатації, що сучасний світ є структурою, де хтось у колі першому, хтось — у другому чи останньому, — не досить. Структура світової цивілізації потребує об'ємнішого бачення. Якщо ми кажемо, приміром, про Мусульманську чи Європейську цивілізацію — це площинний вимір. Я ж пропоную розглянути іншу структуру: цивілізація феодальна — вона сьогодні ще присутня; цивілізація ноосферна — вона тільки формується; цивілізація індустріальна — ми в ній перебуваємо, і це для нас смертельна загроза, бо нас хочуть у ній залишити. А формула існування цієї цивілізації така: копай кар'єр глибше, добувай руди більше, виплавляй метал і роби екскаватор для того, щоб копати ще глибший кар'єр. Коло замкнулося. Чи не тому Київ, який є столицею світового електрозварювання, наповнений якимись примітивними електрозварювальними апаратами, невідомо чийого виробництва.

Мені випала нагода поспілкуватися з Романо Проді, президентом комісії Євросоюзу. Понад годину я в нього допитувався: «Чому ви не хочете приймати Україну до Євросоюзу?» Він довго уникав прямої відповіді, а тоді каже: «Зрештою, я представник бідної Італії, а не багатих країн «золотого мільярда», і скажу вам: на Заході жоден президент, король чи прем'єр-міністр не погодиться, щоб заради України рівень життя громадян його країни упав хоча б на один цент чи пфенінг». Ось у чому вся суть. Тому нам треба — і доповідач це правильно й натхненно підкреслив — шукати своє місце і свою роль у світовій цивілізації; але зовсім не в географічному, площинному вимірі, а в тій вертикалі, яка веде до ноосфери, заповіданій нам Вернадським. Михайло Драгоманов казав, що чи не найбільша мудрість полягає в тому, щоб розгледіти й осягнути закон і силу світового розвитку, бо якщо ми цього не зробимо, то цей закон розчавить нас. І вже зараз він тисне на нас дуже сильно.

Те, що ми перебуваємо в хаосі, — цілком очевидно. Я б тільки додав, що це хаос організованої вакханалії. Бо саме в цьому хаосі певні внутрішні сили мають великий навар. Тож сила нашої внутрішньої інтеграції має протистояти силі тих ударів, що йдуть іззовні. А ударів цих не може не бути, бо фактично почалася Четверта світова війна. Це війна конкурентоспроможності, інтелектуальноспроможності. Вона дає нам єдиний шанс.

Як економіст з майже півстолітнім стажем я переконаний, що вже нікого ми не доженемо і не переженемо у традиційному, економічному, індустріальному плані. Вирватися вперед можна тільки через розробку нових технологій. І якщо ми не продемонструємо наші можливості світові, то світ вкаже нам місце в кюветі історичних доріг. Такий у нас вибір.

Це випливає з традиції Тойнбі, Шпенглера і заслуговує на увагу та серйозний аналіз. У ній є дуже багато цікавих ідей, за винятком, можливо, однієї, яку я і хотів би піддати критиці, оскільки вважаю, що цей висновок із запропонованої концепції структурації сучасних цивілізацій ще не досить обґрунтований. Маю на увазі висновок про те, ніби десятирічний досвід нашого руху на Захід є переконливим свідченням того, що єдиний шлях, котрий лишається для нашого розвитку, — це східний шлях. У цьому я вбачаю певне відлуння того самого євразійства, проти якого виступав доповідач. Це своєрідне соціальне неоєвразійство, те, що ще Мілюков влучно назвав рухом до «Азіопи».

Тим часом саме Західна цивілізація створила те, що має стати реальним підґрунтям для подальшого розвитку людської культури. Йдеться про принцип переважання особистості над державою, індивідуального над колективним. І це єдиний спосіб побудувати гуманну цивілізацію. Не випадково у заслуханій доповіді не зазначена дуже важлива обставина: зараз іде «антицивілізаційна» війна, війна проти принципу толерантності, який утвердився нині на Заході, війна проти принципу підтримки інтересів меншин.

Що ж до висловленої думки про те, що ми не потрібні Заходу, — звісно, це так. Нам теж ніхто не був би потрібен, якби ми були у становищі західних країн. Але суть не в тому, чи потрібні ми Заходу, а в тому, чи можемо ми хоч якоюсь мірою наблизитися до тієї системи цінностей, котра дає змогу людині почуватися людиною, не бути рабом держави, не бути рабом тих сил, які ще 10—20 років тому перетворювали нас на державних рабів. І в цьому розумінні я думаю, що необхідні серйозніші підстави стверджувати, ніби шлях на Захід для нас закритий. Гадаю, що в цьому напрямі у Ю.В. Павленка ще дуже багато можливостей розкрити свій справді необмежений науковий потенціал.

Сьогодні цивілізаційні дослідження