Розглядаючи структурну перебудову територіально-виробничого комплексу як складову частину регіональної соціально-економічної політики слід зазначити, що до основних напрямків його трансформації відносяться:

Структурна перебудова територіально-виробничого комплексу регіону потребує відповідного фінансово-ресурсного забезпечення, основою якого повинні стати:

Ринкова трансформація визначає основні напрямки РСЕП. Ще на стадії формування вона структуризується на окремі складові політики регіонального розвитку, охоплюючи такі основні етапи:

вибір та застосування засобів, методів та важелів досягнення цілей;

законодавче чи розпорядче проголошення цілей та засобів, методів, важелів, що спонукають забезпечення досягнення цих цілей [16, 85].

Не менш вагомим у процесі ринкової трансформації регіону є системне поєднання чинників, що мають вплив на його розвиток. До них можна віднести: рівень соціально-економічного стану регіону та природоресурсного і виробничого потенціалу; загальнонаціональні і регіональні цілі; засоби, економічні та інші важелі і механізми досягнення цілей розвитку регіону; адаптація до форм і методів ринкового середовища; трансформація господарської діяльності до вимог конкурентоспроможного виробництва [16, 86].

Одним із чинників, що сприятимуть досягненню поставлених цілей економічного розвитку є створення ВЕЗ і ТПР.

Розділ 2. Сутність ВЕЗ та ТПР та їх вплив на розвиток економіки

2.1. Сутність вільних економічних зон та територій приоритетного розвитку

Удосконалення територіальної структури України певною мірою пов'язане із створенням вільних економічних зон, міждержавних виробничо-територіальних комплексів, різних транснаціональних компаній. Слід використати особливості геополітичного положення України в цілому і її певних територій, зокрема тих, що мають вигідне економіко-географічне положення (транспортні вузли, регіони, де проходять міжнародні шляхи тощо). При цьому треба виходити із загальнодержавних інтересів, з позицій єдності і незалежності Української держави. Необхідною умовою для цього є те, щоб Україна, як молода держава, пройшла етап централізації і консолідації тих частин її території, які склалися внаслідок їх тривалого перебування у складі різних держав. Тому без удосконалення державного управління економічними реформами неможливе зміцнення територіальної єдності самої держави. Це повністю стосується формування вільних економічних зон. У найближчий час вони повинні охоплювати невеликі території. Вільні зони, як і прикордонні територіальні комплекси, мають бути одним із конкретних шляхів інтеграції економіки України в світову [17, 72].

Першими зонами спільного підприємництва (ЗСП) у світі вважались території великих морських портів, залізничних вузлів, аеропортів. Вони, як правило, відділялись за допомогою митного режиму від основної території країн та функціонували за рахунок безмитного ввезення та вивезення товарів. Утворенню таких зон передувало оголошення "вільних портів", тобто територій, де могли б безмитно зберігатись товари, що привозяться у зону для подальшого їх продажу. Перші звістки про "вільні порти" пов'язані з XVI-XVII ст.

Перші законодавчі акти про митні зони були прийняті у США 1934 p., у Мексиці – 1946 p. Діяльність ЗСП регулюється міжнародними договорами: Конвенцією від 18 травня 1973 p. (м. Кіото, Японія) та Постановою Ради Спільноти країн ЄС від 25 липня 1986 p. "Про вільні митні зони та склади". Сьогодні більше ніж у 80 країнах світу функціонують понад 700 ЗСП. Їхній щорічний торговельний оборот оцінюється на 15-25 млрд. дол. [20, 434]

На перших етапах зони створювались для комерційної діяльності у вигляді консигнаційних (складських) територій. Тут товари складувались та піддавались операціям, скерованим на збереження їхньої якості та поліпшення зовнішнього вигляду. У 60-ті роки з'явились перші варіанти промислово-складських зон, у яких, окрім зберігання товарів, здійснювалась додаткова їх обробка, розфасовка з метою збільшення добавленої вартості товару. Для залучення іноземного капіталу у ЗСП розроблялась система пільг: 1) скасовувалось оподаткування у рахунок права на експорт; 2) частково або повністю скасовувались податки на прибуток іноземного персоналу, який працює у ЗСП; 3) податки на прибуток на визначений термін; 4) зменшувались мита на ввезену сировину, матеріали, паливо, напівфабрикати та обладнання, а у деяких випадках - і на ввезену готову продукцію [20, 435]. При цьому країна, що надавала частину своєї території для створення ЗСП, переслідувала такі цілі:

1) забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як у ЗСП, так і в країні. Ця мета є передумовою для створення ЗСП у країнах, що розвиваються, – Китаї, Мексиці, Індії, Таїланді тощо. Іноземні фірми, що вкладають кошти у розвиток цих зон, розраховують одержати додатковий прибуток за рахунок використання дешевої робочої сили порівняно з своїми країнами;

2) залучення інвестицій, особливо у вільно конвертованій валюті. Цей мотив характерний для створення ЗСП у Китаї та у країнах Східної Європи (зокрема в Україні), де розраховують за допомогою валютних надходжень від ЗСП на своїй території зібрати кошти для модернізації економіки;

3) організація у економічних зонах таких виробництв, продукція яких пішла б на експорт, а також сприяла б модернізації технологій і залученню "ноу-хау" в провідні галузі виробництва;

4) розвиток відсталих регіонів, навчання фахівців та робітників новим методам праці та управління. У Китаї ЗСП з 1979 року стали важливою складовою економічної політики держави. Їхня кількість зростає: до таких зон на півдні країни, як Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шань-тоу, додалось ще 14 приморських міст, а також острів Хай-нань. Тепер це суцільна агломерована зона вздовж