В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпорацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен коронованих осіб; для корпорацій з незначним статутним капіталом – назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операцій, та ін.

Для заснування офшорної компанії необхідно мати:

1) документ про статут підприємства (так званий «Меморандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);

2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємо-відносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками [17, 255].

На підставі цих документів офшорній компанії видають сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідоцтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпорацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ними кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподаткування компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств холдингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величину дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвестиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транспортних та професіональних послуг (консультаційних, володіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не оподатковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах отримують страхові, трастові компанії.

Найбільш довершених форм відносини власності набувають у спільних підприємствах.

4.3. Спільні підприємства та їх структура

Спільне підприємство (СП) – підприємство, засноване на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірмами інших країн, а також на спільному управлінні виробництвом і власністю, в тому числі розподілі прибутків.

Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.

Додатковими мотивами їх створення є:

1) розширення діючих виробничих потужностей і зниження на цій основі витрат виробництва, а отже посилення конкурентоспроможності продукції;

2) досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

3) економія капіталовкладень усього комплексу ресурсів (природних, матеріальних, трудових, інформаційних) при створенні нових потужностей;

4) покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконалення маркетингових досліджень;

5) послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвестиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юнктури;

6) проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін. [17, 256]

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, засновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність. На початку 2000 p. податкові пільги для СП в Україні були відмінені.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні – у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумовлено існуванням адміністративно-командної системи. У перші роки існування незалежної України ситуація змінилася на краще. Так, лише за 1992 p. чисельність діючих СП зросла більш ніж на 550 одиниць. Проте більшість їх у цей період займалась експортом продукції [17, 257].

У 1993 p. в Україні діяло понад 2500 СП, у 1998 p. – до 4700, більшість із них займалась посередницькою діяльністю.

Зареєстровані спільні підприємства до 1 січня 1995 p. не оподатковувалися протягом 5 років з часу внесення кваліфікаційної інвестиції. Аналогічну пільгу встановлено для СП з обсягом іноземних інвестицій не менш 100 тис. дол. на основі договорів про виробничу кооперацію, укладених. до 1995 p., та інших видів спільного виробництва із залученням іноземних інвестицій.

Створені СП у промисловості та сільському господарстві оподатковувались до 2000 p. за ставкою 22%; якщо частка іноземного капіталу в статутному фонді перевищувала 30%, то ставка оподаткування становила 18%. Якщо СП займалися посередницькою діяльністю, то ставка оподаткування прибутків – 70%. Залежно від інвестицій збільшувався період звільнення від податку на прибуток: для інвестицій до 500 тис. дол. – на рік; понад 500 тис. – 5 млн. дол. включно – на два роки; понад 5 млн. – 50 млн. дол. включно – на три роки; 50 млн. дол. – на п'ять років. До СП застосовують також норми прискореної амортизації машин та устаткування, що означає отримання додаткових пільг в оподаткуванні прибутків [17, 257].

З 1992 по 1999 pp. в Україну було залучено майже 3,1 млрд. іноземних інвестицій, що становило приблизно 50 дол. на душу населення. Для порівняння зазначмо, що в Польщі цей показник ще в 1998 p. становив 830 дол., в Естонії – 320, в Чехії – 400, в Угорщині – понад 1000 дол. Інвестиції України в економіку інших країн в 1998 p. дорівнювали приблизно 98 млн. дол.