У 1998 p. з майже 4700 СП інвестиції у виробництво здійснили приблизно 1260 (понад 60% у формі рухомого і нерухомого майна). Серед галузей народного господарства найбільше інвестицій вкладено у харчову промисловість (до 13%), машинобудування і металообробку (12%), транспорт і зв'язок (4%), будівництво і промисловість будівельних матеріалів (4%), хімічну і нафтохімічну промисловість (3%). З вкладених інвестицій на фірми США у 1997 p. припадало 19%, Німеччини – 16, Росії – 8, Великобританії -7, Нідерландів і Кіпру – по 6% від загального обсягу. Обсяг інвестицій з України приблизно в 300 разів менший від обсягу інвестицій в економіку нашої держави. Найбільшими інвесторами економіки України є США (у 1998 p. вони інвестували 510млн дол.), Нідерланди (264 млн дол.), Німеччина (214 млн дол.), Великобританія (210 млн дол.) [17, 257].

Загалом діяльність СП відчутно не вплинула на насичення внутрішнього ринку, оскільки майже половина з них зайнята у сфері торгівлі. Багато з СП залишають свою валютну виручку за кордоном, ухиляючись від сплати податків, не займаються вдосконаленням техніки і технології тощо.

Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність виробництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Отже, вільна економічна зона – частина території країни, в межах якої встановлюються особливі правила спільного підприємництва (пільгове оподаткування доходів, безмитний експорт-імпорт продукції, спрощений валютний обмін та ін.), які створюються з різною метою у розвинутих і слаборозвинутих країнах світу. Основними функціональними типами вільних економічних зон є транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

Технополіс – найрозвинутіша планомірна форма вільних економічних зон, в якій досягається найвищий ступінь інтеграції продуктивних сил, венчурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави у процесі виробництва з метою поглиблення НТР, прискореного розвитку відсталих регіонів. Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, державні органи та ін. Ядром технополісів виступає регіональний центр розробки і запровадження новітніх технологій з метою виготовлення найбільш конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Компаніям, які беруть участь у будівництві технополісів, надають різноманітні пільги.

Офшорний бізнес – діяльність компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни (в офшорних центрах), яка не підпадає під дію національного законодавства й отримує особливі пільги при проведенні фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. Найпоширенішими видами офшорних компаній є інвестиційні та холдингові компанії, а також офшорні банки.

Спільне підприємство – підприємство, яке ґрунтується на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірмами інших країн, а також на спільному управлінні виробництвом і власністю, отже і розподілі прибутків з метою максимізації доходів. Організаційно-правовою формою таких підприємств є різні види господарських товариств. Завдяки створенню спільних підприємств розширюються виробничі потужності, здійснюється обмін управлінським досвідом і результатами маркетингових досліджень, знижується собівартість продукції, підвищується її конкурентоспроможність, відбувається проникнення на нові ринки збуту тощо.

Висновок

Отже, сучасний етап розвитку світової економіки характеризується інтенсивним розширенням міжнародної підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб'єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Основним спонукальним мотивом активізації і розширення участі партнерів у міжнародному бізнесі є можливість збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації певних сегментів ринку, використання нових додаткових джерел необхідних матеріальних (інвестиційних) ресурсів, диверсифікації виробничо-господарської діяльності.

До першої і найнижчої за рівнем інтернаціоналізації форми підприємницької діяльності належить виконання окремих зовнішньоекономічних операцій – експортно-імпортних, лізингових, посередницьких, а також консультаційних і маркетингових послуг.

Друга форма підприємницької діяльності міжнародного характеру охоплює різноманітну промислову кооперацію – науково-технічну (науково-дослідні, проектно-конструкторські й випробувальні роботи), виробничу, збутову, сервісну (післяпродажне технічне обслуговування і ремонт виробів тривалого користування). Вона також характеризується порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств та організацій.

Відносно високий рівень інтернаціоналізації суб'єктів господарювання репрезентує спільне підприємництво, що здійснюється через створення і функціонування спільних підприємств, ліцензування та управління за контрактом.

Четвертою формою міжнародної підприємницької діяльності з найвищим рівнем інтернаціоналізації суб'єктів господарювання є комплекси територіаль-но-виробничих і багатосторонніх економічних зв'язків (прикордонна та прибережна торгівля, формування консорціумів, реалізація концесійних договорів тощо).

Література