вищесказаного напрошується такий висновок: основною причиною катастрофічного стану вітчизняного сільського господарства, особливо на початку і в середині 90-х років минулого століття, були не суспільно-політичні, не суто економічні фактори, а кардинальні зміни в характері організації сільськогосподарського виробництва. Конкретизуємо сказане. До проголошення незалежності в Україні основною організаційною формою господарювання на селі були, в основному, колгоспи. Незважаючи на всю суперечливість і неоднозначність цієї форми організації виробництва, вона забезпечувала необхідний мінімум продовольства в країні (суттєвих перепадів, в усякому разі, в його об'ємах не було). В діяльності колгоспів були, звичайно, свої проблеми, але визначальним при цьому залишалось одне: всі вони функціонували лише завдяки всебічній підтримці з боку держави. По суті, сільське господарство в колишньому СРСР стало збитковим на другий день після завершення колективізації. Держава підтримувала колективні господарства всіма необхідними і можливими способами, навіть ті прибутки, які вони одержували, були своєрідною формою трансформації бюджетних коштів. Тому й не дивно, що занепад і розвал колишнього СРСР з годинниковою точністю позначився на показниках діяльності колгоспів. Всі вони в одну мить стали нерентабельними, неефективними, збитковими і, що цікаво, нікому не потрібними.
Після проголошення політичної незалежності і взятого курсу на проведення економічних реформ саме питання становлення нових організаційних форм господарювання стало вирішальним по відношенню до сільського господарства. Ліквідована колективна форма власності на землю. Земля була передана селянам (чомусь згадується основний лозунг Жовтневої революції: "Земля — селянам") і стала їхньою особистою власністю (хочеться вірити - назавжди). Такі основні особливості сучасного стану виробничих відносин на селі. Характерним є й таке.
А) По суті, самоусунення держави від питань фінансової підтримки сільськогосподарського товаровиробника. В одній з публікацій у вітчизняній літературі приводяться, наприклад, дані, які свідчать, що тих коштів, які виділялися в Україні на розвиток села після проголошення незалежності, кожному з його жителів не вистачило б навіть на придбання лопати (тим більше - при існуючих цінах). І це не парадокс, а реальність нашого сьогодення. У 2002 році на Івано-Франківщині з загальної суми капіталовкладень в народногосподарський комплекс на долю сільського господарства припадало 1,3 % їхньої величини.
Б) Надмірна, з нашої точки зору, регламентація діяльності сільськогосподарських товаровиробників з боку державних органів. Підраховано, наприклад, що за період з 1991 року лише з питань фермерства Верховною Радою України прийнято більше 40 законодавчих і нормативних документів. В кінцевому підсумку, очевидно, буде тільки один результат - зневіра селян в довговічності чергової постанови. Ми, звичайно, далекі від поверхового скептицизму по відношенню до політики держави в сфері сільського господарства, але саме кардинальна зміна організаційної форми господарювання на селі, не зовсім оправдана оперативність її проведення, недостатнє врахування реального стану економіки України в цілому, в основному, й вплинули на динаміку сільськогосподарського виробництва у нашій країні, призвели його до такого стану, коли під загрозою опинилось власне питання політичної незалежності України. В даному ж випадку віддамо перевагу економічним сторонам проблеми. Рано чи пізно зміна організаційної форми господарювання на селі повинна була статися. По суті, характер організації виробництва в колгоспах не відповідав проголошеному стратегічному курсу розвитку держави. Вказана зміна, як, в принципі, всяка інша, не могла не пройти безболісно і безпроблематично, але вона була необхідним кроком. Зараз важливо інше. Створити такі передумови, при яких особисті підсобні господарства населення, з врахуванням їхніх розмірів, стануть живильним середовищем зародження і поступового утвердження ринкових відносин як в сільському господарстві, так і в економіці країни в цілому. Але це вже окреме питання.
Друге. Наважимося стверджувати, що визначальною рисою економіки будь-якої країни, будь-якого народногосподарського комплексу є взаємозв'язок і взаємозалежність її основних складових. Ця особливість економіки своїм безпосереднім результатом передбачає її комплексність, тобто в першу чергу дотримання принципу збалансованості, рівномірності, скажемо навіть - рівноцінності всіх елементів будь-якого народногосподарського комплексу. Дуже важливим у цьому плані є насамперед досягнення поступальності, врахування всіх найважливіших компонентів економічного росту. Історичний досвід, зокрема, й нашої країни свідчить, що в більшості випадків економіці по своїй природі чужі й неприйнятливі крайні, часто діаметрально протилежні і суперечливі рішення.
Налагодження механізму її ефективного функціонування передбачає насамперед врахування специфіки кожного конкретного періоду, всебічного підходу, тверезого обґрунтування прийнятих рішень, допустиме, на наш погляд, й ігнорування інтересів певних політичних сил.
Ми не випадково дозволили собі цей своєрідний вступ. Сільське господарство є органічною складовою частиною народногосподарського _ комплексу країни і успішне вирішення його проблем можливе лише при умові розв'язання основних проблем на загальнонаціональному рівні. Одна з них, найбільш актуальна, - приватизація крупних, насамперед промислових, підприємств. Це справді складний процес, однією з передумов успішного проведення якого є врахування всіх факторів, об'єктивних і суб'єктивних, які склалися на даний час навколо того чи іншого підприємства. Але, якщо, в цілому, взяти до уваги характер проведення у нашій країні приватизаційних процесів, то залишається сподіватись, що хоч Богу відомо, коли і з якими наслідками вони завершаться. Ми не випадково торкнулися цього питання в силу таких причин.
По-перше, реформування економіки і утвердження ринкових відносин, по логіці, вимагає функціонування їх у всіх без винятку сферах народногосподарського комплексу країни. Просте ж співставлення темпів проведення економічних реформ в Україні свідчить, в кращому випадку, про їх однобокість. В економічній літературі, наприклад, можна зустріти масу справедливих нарікань з