Сказане має безпосередньо практичне значення. Насамперед це стосується ролі держави в питанні ціноутворення. Хоча й невеликий у часовому вимірі досвід регулювання сільськогосподарського виробництва у нашій країні свідчить, що однією з найважливіших причин його катастрофічного стану на початку і в середині 90-х років минулого століття було, зокрема, самоусунення держави під декларативні лозунги прискореного утвердження в економіці країни ринкових відносин від вирішення проблем, актуальність яких була очевидною і можливою лише при умові, навпаки, посилення ролі держави. Ми зараз тільки потрохи починаємо це усвідомлювати. Правда, форми прояву цього усвідомлення досить-таки суперечливі. Взяти хоча б таке. Підраховано, наприклад, що за період з 1991 року тільки з питань розвитку фермерства Верховною Радою України було прийнято більше 40 законодавчих і нормативних актів. Така кількість переросте, очевидно, в якість тільки в русло зневіри селян в довговічність чергової постанови. В той же час, наскільки відомо, єдиними нормативними документами, які регламентують порядок ціноутворення на сільськогосподарську продукцію в сучасних умовах, є прийняті ще в 1990-1991 pp. Закон України "Про ціни і ціноутворення" й постанова Кабінету Міністрів України "Про систему цін в народному господарстві і на споживчому ринку України", які, до того ж, вже на час їх прийняття "не мали належного економічного обгрунтування" [1, с. 26].

Сказане тільки верхівка тієї складності проблем, вирішення яких - запорука утвердження в економіці країни ринкових відносин. Ми повинні зрозуміти одну істину. Потрібно виходити з цього принципу не віддаючи данину моді, а виходячи з реалій нашого сьогодення. А реалії такі, що в питанні ціноутворення саме держава, а не примарні перспективи саморегуляції цін, повинна бути гарантом проведення єдиної, на загальнодержавному рівні, політики. Таке враження, що на фоні ейфорії здобуття політичної незалежності державне регулювання економіки асоціюється з поверненням до командно-адміністративної системи господарювання. Але чому не вичленити з цього тільки раціональне зерно, а саме: держава повинна йти в авангарді утвердження в економіці країни ринкових відносин і відігравати при цьому надзвичайно активну роль. Ми ще не в достатній мірі усвідомили, не позбулися суб'єктивного, в т. ч. зарубіжного, впливу на хід економічного розвитку. Досить сказати хоча б те, що основним контролюючим органом в області ціноутворення в сучасних умовах є Антимонопольний комітет (сама назва досить-таки красномовна). Його діяльність, між іншим, неодноразово піддавалася серйозній критиці.

Але як він може ефективно виконувати свої функції в умовах половинчастості й серйозних упущень в області приватизації насамперед промислових підприємств?

Ми торкнулися тільки деяких, найбільш наболілих й глобальних питань ціноутворення. В той же час по відношенню до сільського господарства вони набувають особливої актуальності. В першу чергу це пов'язане з усуненням диспаритету цін на промислову й сільськогосподарську продукцію. Необхідність такого кроку більш ніж очевидна і неодноразово визнавалась на найвищому рівні. Ми доволі часто приводимо такі викладки. Сьогоднішньому селянинові, наприклад, щоб купити 1 т вугілля, потрібно виростити, зібрати і, що чи не найголовніше, реалізувати приблизно 5 т пшениці. Причому, мова йде не про спрощене вирівнювання цін на сільскогосподарську й промислову продукцію, що, в кінцевому підсумку, призведе до росту роздрібних цін і викличе небажану й непередбачувану реакцію в інших, суміжних галузях. Держава повинна стимулювати виробництво найважливіших видів сільськогосподарської продукції шляхом покриття за рахунок коштів державного бюджету різниці між реальною трудоємкістю цього виробництва і цінами, по яких вказана продукція реалізується. Це, очевидно, сьогодні одне з найважливіших питань. І друге. Окремо зупинимось на такому аспекті: "...ціноутворення в АПК мусить базуватися передусім на практичній доцільності. Якщо використання тих чи інших факторів у ціноутворенні поліпшує регулювання процесів суспільного відтворення і не викликає ніяких негативних наслідків, то їх доцільно запроваджувати, незважаючи на можливу теоретичну бездоказовність даного кроку" [1, с. 6-7].

Даючи свою оцінку цьому висловлюванню, ми, зокрема, виходимо і з того, що воно, по суті, входить у протиріччя з установленим станом речей в суспільно-економічному житті країни і, попри свою, на перший погляд, прикладну значимість є далеко не таким вже і простим. Насамперед, очевидно, слід задатися питанням, чи у вітчизняній економіці, як і в економіці будь-якої іншої країни взагалі прийняття якогось конкретного рішення можливе на голому місці, без достатнього, в тому числі і теоретичного, підґрунтя? І, по-друге, чи можливий варіант застосування такого підходу в окремо взятому регіоні, в окремо взятій галузі народного господарства? Мабуть, відповідь на ці два питання вже, по суті, поставить під сумнів обґрунтованість такого підходу. І ще одне. Його застосування, по логіці, можливе при умові недостатнього врахування вказаного нами раніше фактору взаємозв'язку і взаємозалежності процесів, які проходять в економіці країни. Хоча, в кінцевому підсумку, задаючи ці питання, не можна повністю і беззастережно відкидати її прогресивну сторону. Якщо існує нагальна потреба вирішення того чи іншого питання і для її розв'язання є необхідні передумови, які роблять його вирішення реальним, то чому б цього не зробити? Але такий підхід, очевидно, неможливий в загальнонаціональному масштабі. Тим більше - в питанні ціноутворення.

писок використаної літератури:

1. Білик Ю. Д. Ціноутворення в умовах формування ринкових відносин в АПК // К.: Урожай. 2000.

2. Реформування та розвиток підприємств агропромислового виробництва (За ред. Каблука П.Т.) – К.: ІАЄ., 1999.

3. Юрчишин В. В.