Офіційним опублікуванням закону та іншого нормативно-правового акту з питань митної справи вважається його опублікування в одному з періодичних видань, визначених законодавством України як офіційні. Датою офіційного опублікування нормативно-правового акту вважається дата виходу в світ відповідного номера того офіційного видання, в якому зазначений акт було опубліковано раніше, ніж в інших офіційних виданнях.

Строки набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами з питань митної справи, визначені днями, починаються з 0 годин дня, наступного за датою офіційного опублікування закону або іншого нормативно-правового акта, і закінчується о 24 годині останнього дня відповідного строку.

Якщо строк набрання чинності законом або іншим нормативно-правовим актом з питань митної справи визначено вказівкою на день його офіційного опублікування, цей закон або акт вважається чинним з 24 години зазначеного дня.

Якщо строк набрання чинності законом або іншим нормативно-правовим актом з питань митної справи визначено вказівкою на конкретну дату, цей закон або акт вважається чинним з 0 годин зазначеної дати.

Дія законодавства з питань митної справи у часі при здійсненні митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, застосовуються виключно нормативно-правові акти, чинні на день прийняття митної декларації митним органом України.

У випадках, коли чинним законодавством передбачена можливість проведення митних процедур без подання декларації, застосовується законодавство, чинне на день здійснення таких процедур.

Особа, яка вчинила порушення митних правил або інше правопорушення, передбачене МКУ, підлягає відповідальності на підставі норм, що діють під час і за місцем вчинення правопорушення.

Закони, які пом'якшують або скасовують відповідальність за порушення митних правил та інші правопорушення, передбачені МКУ, мають зворотну силу, тобто поширюються або посилають відповідальність за такі правопорушення, зворотної сили не мають.

4.3. Правові засади управління агропромисловим комплексом

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольства і предметів широкого використання із сільськогосподарської сировини та постачанням їх населенню. Він умовно поділяється на три сфери: групу галузей, які здійснюють виробництво засобів виробництва для сільського господарства, його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво, групу галузей і виробництв, які забезпечують рух продуктів виробництва від сільського господарства до кінцевого споживача. Таким чином, центральною ланкою агропромислового комплексу є сільське господарство. Тому в літературі досить часто терміни «аграрний» і «сільськогосподарський» використовуються як тотожні.

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття і виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих органів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як «управління» і «регулювання». Розходження між цими поняттями полягають у широті впливу на визначені види суспільних відносин. Регулювання безпосередньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлінський вплив. Вживання в законодавстві термінів «управління», «регулювання» свідчить про ширину і глибину вторгнення державних органів у визначену сферу Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття): Посібник. — Ірпінь: Державна податкова адміністрація України: Український фінансово-економічний ін-ститут, 1998. — С. 58.

.

Якщо основу державного управління агропромисловим комплексом складає вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визначається напрямок, рамки функціонування об'єкта, встановлюються глобальні стратегічні цілі, головні задачі, засоби їхнього вирішення. Державне регулювання відрізняється від державного управління специфікою методів і форм впливу, а також суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання припускає напрямок діяльності декількох систем галузевих органів, постановку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства і установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управління, яке не має безпосереднього характеру, перетворюється на регулювання. Виокремлюються наступні характерні ознаки державного регулювання відносин в аграрній сфері: йому притаманний державно-правовий характер регулювання; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його змістом є Крупин А. Государственное регулирование АПК в условиях рынка / АПК: экономика, управление. — 1992. — № 2. — С. 43.: підтримка у визначеному режимі грошово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєвого рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макрорівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів для охорони навколишнього середовища і т. ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення в продуктах харчування, сировині і продовольстві рослинного і тваринного походження. Задачею державного регулювання є координація і розвиток міжгалузевих і внутрішньогалузевих зв'язків.

Вищесказане дає підставу визначити державне регулювання як економіко-правові заходи, спрямовані на встановлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, підприємництво, розвиток села і різних форм господарювання, з метою поліпшення організації виробництва і доведення до споживача продукції сільського господарства Аграрне право України. — К.: Юрінком, 1996. — С 391..

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплексом виступають органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують додержання аграрного законодавства, управління підлеглими структурами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання виступають матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва1. До головних з них необхідно віднести: землі сільськогосподарського призначення, які виступають як головний засіб сільськогосподарського виробництва і як просторово-операційний базис; усі галузі і підгалузі сільськогосподарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників худоби і птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі акти: «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» в редакції Закону від 15 травня 1992