Однією з причин такого стану є неврегульованість законодавства. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” містить ряд суперечностей, які ускладнюють провадження у справах. Наприклад, в окремих його статтях наводяться різні визначення ознак неплатоспроможності. Починаючи з того, що такою ознакою є просто неспроможність підприємства в якийсь конкретний момент розрахуватись із боргами і закінчуючи тим станом, коли вже є підстави для порушення справи про банкрутство, тобто коли неплатоспроможного підприємця вже можна визнати боржником на законних підставах. У Законі зазначено, що відновлена платоспроможність вважається такою, коли відсутні ознаки банкрутства. Поняття банкрутства визначається як неплатоспроможність боржника, що може бути відновлена лише через ліквідаційну процедуру. Таким чином, маємо три різні визначення неплатоспроможності.

Через недосконалість законодавства про банкрутство у судовій практиці виникають проблеми з його застосуванням. У Законі недостатньо точною є визначеність ознак кола гірничих підприємств, на які має поширюватись його чинність, та наявні прогалини, що виникли у механізмі провадження зі справ про банкрутство гірничих підприємств [40, с.75].

Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання [1, ст.13]. Існує також чимало інших законодавчих актів, які спрямовані на виконання цього важливого конституційного положення. Однак це ніяк не означає, що суб’єктам господарювання у разі порушення їх прав можна поводитись цілком пасивно, лише очікуючи поновлення своїх прав з боку держави. Суб’єкти господарювання мають право і повинні активно боротися з порушеннями закону та захищати свої права, використовуючи всі можливості, надані їм відповідним законодавством.

Ці та інші упущення в українському законотворенні має врахувати парламент України та інші суб'єкти нормотворчого процесу, якщо ми, як правова держава, хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами господарювання.

3.2. Пропозиції та шляхи вдосконалення чинного законодавства, щодо підприємницької діяльності господарських товариств

З прийняттям чинних Господарського та Цивільного кодексів України в 2003 році, а тим самим відмінивши дію попередніх Законів України „Про підприємства в Україні” та „Про підприємництво”, господарське законодавство вступило в свою нову еру розвитку та регулювання однієї з найважливіших сфер державного та соціально-економічного життя країни. Проте, як показала практика, прийняття цих двох кодифікованих актів в своїй більшості так і незмогли в повній мірі врегулювати відносини діяльності господарських товариств.

У вересні 2007 року було прийнято Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, що включало пропозиції та шляхи вдосконалення чинного законодавства, щодо підприємницької діяльності господарських товариств.

Розвиток господарської діяльності створює необхідні передумови для розв'язання багатьох економічних та соціальних проблем, що існують в Україні. Підвищення ролі підприємництва є передумовою стабільного економічного зростання та конкурентоспроможності економіки держави, створення нових робочих місць, збільшення податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів [36, с.19].

Разом із тим системного характеру набуває в останні роки процес накопичення проблем у сфері формування і реалізації регуляторної політики, що стримує розвиток господарської діяльності, перешкоджає реалізації конституційного права кожного на підприємницьку діяльність. З відповідного роду проблемами суб'єкти господарювання стикаються під час започаткування господарської діяльності, її провадження та припинення.

На сьогодні основні засоби державного регулювання господарської діяльності не є ефективними, що зумовлює необхідність їх перегляду.

В Україні в цілому сформовано законодавство, яким визначено правові засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, однак неефективна робота регуляторних органів не дає змоги забезпечити належне додержання усіх його вимог.

Так, практична реалізація норм законодавства у сфері державної реєстрації суб'єктів господарювання, якими передбачено суттєве спрощення відповідних процедур, не дозволяє отримати максимальний ефект від його дії у зв'язку з нестворенням на місцевому рівні належних умов функціонування інституту державних реєстраторів, що негативно позначається на перспективності дальшого провадження господарської діяльності.

Крім того, реалізацію права кожного на підприємницьку діяльність ускладнює й недосконалість дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

Дозвільна система в Україні залишається найбільш бюрократичною та обтяжливою серед держав, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Питання у цій сфері регулюють тисячі актів регуляторних органів, що породжуе хаос та незрозумілість при їх роботі.

Проблемним питанням залишається і необгрунтоване великий перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, який постійно розширюється. Одержання ліцензій для здійснення певних видів господарської діяльності потребує багато часу, ресурсів суб'єктів господарювання. Сфера ліцензування перетворилася на одну з найбільш корумпованих та стала механізмом адміністративного тиску на суб'єктів господарювання, в деяких випадках механізм ліцензування використовується для неправомірного обмеження конкуренції під час здійснення господарської діяльності. Все це призводить до гальмування процесів реформування дозвільної системи та системи ліцензування, а отже й до порушень вимог законодавства у відповідних сферах.

Значною проблемою залишається також неефективність системи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. За експертними оцінками, у 2006 році здійснено перевірки майже 95 відсотків підприємств України. Найбільша кількість перевірок суб'єктів господарювання припадає на органи державної податкової служби, державного пожежного нагляду, державної санітарно-епідеміологічної служби. У 2006 році цими органами здійснено перевірки на кожному другому підприємстві, що у більшості випадків негативно позначилось на сталому функціонуванні цих підприємств [42, с.6].

Засоби регуляторної політики у сфері господарської діяльності не стали дієвим інструментом підвищення ефективності в діяльності регуляторних органів. Перегляд регуляторних актів здебільшого має