Система господарського законодавства після прийняття Господарського кодексу України 13 січня 2003 року набула кодифікуваного вигляду, так як до цього така велика група суспільних відносин врегульовувалась низкою законодавчих актів, які немогли в повній мірі охопити ту массу питань, яка потребувалась негайному вирішенню та узаконенню.

В Господарському кодексі говориться, що він встановлює відповідно до

Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів

господарювання різних форм власності. Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний

господарський порядок в економічній системі України, сприяти

гармонізації її з іншими економічними системами [2].

За своєю структурою Господарський кодекс складається з IX розділів, 41 глави, 418 статей та Прикінцеві положення. Саме в розділі II в главі 9 Господарського кодексу, закладені основні засади діяльності господарських товариств.

Ще одним з основних джерел регулювання діяльності господарських товариств виступає Цивільний кодекс України, який був прийнятий 16 січня 2003 року і складається з шести книг, дев’яноста глав, 1308 статей і Прикінцевих та перехідних положень.

В розділі другому першої книги, в главі сьомій визначені загальні положення про юридичну особу, а вже в главі восьмій більш детально описується поняття та види господарських товариств, засади їх функціонування та ліквідації.

У зв’язку з цим, виникає питання: яким же кодексом стосовно господарського товариства і взагалі господарської і підприємницької діяльності належить користуватись? Виходячи з принципу, закладеного в Цивільному Кодексі, слід дійти висновку, що положення цього кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля та сімейних відносин, якщо вони неврегульовані іншими актами законодавства. Цей принцип закладений і в Господарському кодексі України. До відносин, скажімо поставки, не врегульованих Господарським Кодексом, можуть застосовуватись відповідні положення Цивільного Кодекса [40, c.74]

Одним із фундаментальних законів, які регулють діяльність господарських товариств як об’єднань осіб підприємницької діяльності є Закон України „Про господарські товариства”, прийнятий Верховною Радою України 19 вересня 1991 року і складається з II розділів, п’яти глав та вісімдесяти трьох статей. Цей закон один із перших, після здобуття України незалежності та створення власного національного законодавства за своею суттю, став регулятором нових економічних відносин, що розвивалися на тлі занепаду радянської системи побудови економіки і в той же час з приходом економічної думки розвинених індустріальних країн заходу.

До інших джерел правового регулювання діяльності господарських товариств відноситься низка законодавчих актів, указів Президента та декретів Кабінета міністрів України:

Закон України „Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р.;

Закон України „Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р.;

Закон України „Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р.;

Закон України „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р.;

Закон України „Про концесії" від 16 липня” 1999 р.;

Закон України „Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р.;

Закон України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р.;

Закон України „Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р.;

Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р.;

Закон України "Про державне регулювання видобутку і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" від 18 листопада 1997 р.;

Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" від 17 травня 1993 р.;

Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р.

Проте, незважаючи на значну кількість нормативно-правових актів, включаючи прийнятих в 2003 році Господарського та Цивільного кодексів, на сьогодні слабо врегульовано ряд питань пов’язаних з виникненням нових форм господарських товариств в України та їх підприємницькою діяльністю. Також існують колізії, проблеми, упущення та прогалини в законодавстві і на практиці стосовно деяких аспектів діяльності господарських товариств – об’єднань осіб підприємницької діяльності, а саме щодо процедури державної реєстрації, здійснення вкладів до статутного капіталу товариства та правовий режим окремих вкладів, вихід зі складу повного чи командитного товариства і виплата частки майна учасника, ті інші питання більш вузького характуру, що зазвичай врегульовуються засновницькими договорами та статутами, проте в той же час, вони можуть потребувати їх законодавчого закріплення в нормах законодавства.

Склалася ситуація, коли за якість, ефективність, стабільність і наслідки реалізації господарського законодавства й інших господарських норм, не відповідають ні Верховна Рада України, ні Уряд, ні інші структурні управління. У процесі ухвалення законопроектів часто невраховується економічна обгрунтованість і фінансова забезпеченість проектів. Тому реалізація господарського законодавства фінансово не забезпечена і у башатьох випадках є нереальною. Закони існують, але вони практично безпорадні [49, c.83].

Класичний світовий досвід законотворчої діяльності розвинених країн показав, що необхідна структура з розроблення і забезпечення реалізації господарського законодавства. Такою структурою може бути Інститут економіко-правових досліджень НАН України, який би за домовленістю з Урядом України й інших органів управління здійснювати підготовку господарських законопроектів і забезпечувати їх реалізацію.

Система правового регулювання господарської діяльності визначає, консолідує і забезпечує розвиток економіки. Тому її законодавча основа повинна бути конструктивною, ефективною і стабільнішою. Ці чинники необхідно враховувати при розробленні законопроектів для забезпечення дієспроможності правової основи системи. При її