Традиційно зміни в рівні цін пояснюються зайвим сукупним попитом.

Економіка може спробувати витрачати більше, ніж вона здатна виробляти. Виробничий сектор не в змозі відповісти на цей зайвий попит збільшенням реального обсягу продукції, бо всі існуючі ресурси уже повністю використані. Тому цей зайвий попит призводить до завищених цін на постійний реальний обсяг продукції і викликаю інфляцію попиту. Суть інфляції попиту інколи пояснюють однією фразою: "Надто багато грошей полює за надто малою кількістю товарів".

Інфляція пропозиції - зростання цін внаслідок збільшення витрат виробництва чи зменшення сукупної пропозиції. Причинами збільшення витрат можуть бути огополiстична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави, зростання цін на сировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати і т. і. Вона може також з'явитися в результаті зміни структури пропозиції на ринку.

Теорія інфляції, зумовленої зростанням витрат, пояснює зростання цін такими чинниками, що приводять до збільшення витрат на одиницю продукції. Витрати на одиницю продукції - це середні витрати при наданому обсязі виробництва. Такі витрати можна одержати, поділивши загальні витрати на ресурси на кількість виготовленої продукції.

Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибуток і обсяг продукції, що фірми готові запропонувати при існуючому рівні цін. В наслідок зменшується пропозиція товарів і послуг в масштабі всієї економіки. Це зменшення пропозиції, в свою чергу, підвищує рівень цін. Отже, по цій схемі витрати, а не попит роздувають ціни, як це діється при інфляції попиту.

На практиці нелегко відрізнити один тип інфляції від іншого, всі вони тісно пов'язані і постійно взаємодіють і, наприклад, зростання зарплати може виглядати і як інфляція попиту і як інфляція витрат.

7. Антиінфляційні заходи держави

Розвинуті країни світу нагромадили значний досвід проведення антиінфляційної політики. Основними заходами держави у боротьбі з інфляцією, передусім з головуючою та гіперінфляцією, є:

регулювання попиту та пропозиції;

індексація доходів;

контроль за цінами та заробітною платою.

Найтиповіші дії держави за розбіжності попиту і пропозиції такі - якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію за умов виробництва ВНП нижче від оптимальної величини, держава повинна привести в дію три основних методи регулювання:

знизити податок на прибуток, щоб стимулювати інвестиції компаній і фірм;

збільшити витрати державного бюджету і насамперед державні закупівлі товарів і послуг;

зменшити відсоткову ставку за кредит і, отже, збільшити грошову масу в економіці.

Крім цих заходів слід провадити активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо.

Якщо пропозиція вища від платоспроможного попиту, а виробництво ВНП перевищує оптимальну величину, держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і, отже, зменшити грошову масу.

Застосування наведених важелів економічного регулювання не дає миттєвого ефекту. Наприклад, перші позитивні результати від збільшення чи зменшення податків на прибуток, подорожчання чи здешевлення кредиту з'являться не раніше, ніж через півроку.

Індексація доходів здійснюється залежно від темпів інфляції. Вона застосовується в усіх розвинутих країнах і визначається рівнем прожиткового мінімуму (або типовим споживчим кошиком) і узгоджується з динамікою індексу цін. За постійної інфляції індексацію через певні проміжки часу повторюють.

Контроль за цінами і заробітною платою здійснюють протягом нетривалого проміжку часу, оскільки в іншому разі відкритий тип інфляції трансформується у закритий і руйнується механізм ринкового саморегулювання. Крім того, держава впливає на інфляцію здебільшого опосередковано, через механізм очікувань.

Загалом боротьбу з інфляцією необхідно вести шляхом використання комплексу заходів, передусім скорочення бюджетного дефіциту, поступового усунення диспропорцій в економіці, проведення раціональної податкової політики, посилення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підвищення курсу національної валюти, стимулювання інвестиційної діяльності та ін.

Висновок:

Всі суб’єкти підприємництва для авансування своєї діяльності отримують грошові кошти на грошовому ринку, а гроші, обслуговуючи кругообіг суспільного капіталу, здійснюють замкнутий рух Г – Т – Г’, що починається і закінчується на грошовому ринку, даючи кожного кругооьігу додаткову суму грошей. Такий замкнутий рух грошей забезпечує дію механізму самовідтворення грошового ринку в розширених масштабах. При цьому діє така закономірність: чим більшою є загальна грошова вартість валового внутрішнього продукту країни, тим більше потрібно грошей для укладання угод. Певну частину грошової маси нагромаджують також кредитні заклади, частину з них витрачають на придбання цінних паперів і утворення офіційних державних запасів.

Кількість грошей повинна бути достатньою для нормального ходу кругообігу продуктів і доходів. Як надлишок, так і нестача грошей створюють значні проблеми й ускладнення для здійснення грошового обігу.

Забезпечення кількісної відповідності між потоком грошової маси і зустрічним потоком товарної маси дає можливість підтримувати тверду купівельну спроможність грошей.

Інституцією, яка здійснює грошово – кредитне регулювання в Україні, є НБУ – незалежний фінансово – економічний орган, який не підпорядкований ні Президенту, ні Кабінету Міністрів, ні Верховній Раді. НБУ проводить незалежну грошову (монетарну) політику. Постанови, положення та інші нормативні акти щодо регулювання грошового готівкового і безготівкового обігу приймає і затверджує Правління НБУ. Рішення Правління НБУ не потребують окремого затвердження в органах державної влади. НБУ координує діяльність банківської системи України в цілому.

Формування сучасного механізму забезпечення сталості грошей в Україні має спиратись на сильну виконавчу владу, що користувалася б загальною підтримкою населення і проводила б енергійні широкі радикальні економічні перетворення на всіх рівнях і стадіях суспільного відтворення.

Досягнення сталості грошей, стабільності економіки і фінансів включає об’єктивні економічні, соціально – політичні та фінансові мотиви. Економічні мотиви стабілізації економіки та впровадження власної національної валюти в Укрвїні зумовлені багатими природними ресурсами,