Як відомо, з перших років незалежності Україна обрала стратегію побудови відкритої економіки, лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Цей процес пов'язаний із вимогами ГАТТ/СОТ, встановленими щодо країни, яка має намір приєднатися до цієї організації. Однак зростання обсягів зовнішньої торгівлі, яке сприймається як позитивний результат лібералізації, відбувається в умовах занепаду вітчизняної економіки, зниження життєвого рівня населення, кризи платежів.

Що стосується приєднання України до ГАТТ/СОТ, то необхідно визначити ймовірні межі (у кількісних показниках), вихід за які може завдати шкоди національним інтересам України та її економічній безпеці. При розробці і реалізації ефективної стратегії зовнішньоторговельної інтеграції необхідно враховувати як домінуючі закономірності розвитку світового господарства, так і трансформації національної економіки для забезпечення її ефективної взаємодії зі світогосподарською сферою.

Питання про входження України до тих або інших міжнародних економічних об'єднань, ставлення до певних інтеграційних процесів стало необхідною складовою її зовнішньої стратегії, умовою вирішення кардинальних проблем внутрішнього розвитку. Причому, одночасно мова йде і про кількісний, і про якісні параметри міжнародного торгового й інвестиційного співробітництва з урахуванням ступеня державного сприяння кооперації у напрямку тих або інших географічних векторів, забезпечення членства (повного або часткового, асоційованого) у міжнародних господар-ських структурах.

Особливої актуальності цій проблемі додають відразу декілька факторів. Серед них слід зазначити фактор зниження або скасування як тарифних, так і нетарифних бар'єрів у торгівлі, фактор сприяння інвестиціям за допомогою спрощення процедури капіталовкладень в Україну, гарантії відповідних пільг від іноземних урядових структур, можливість запровадження спільних міждержавних науково-технічних коопераційних проектів тощо.

Така сучасна тенденція розвитку міжнародних торговельних відносин, як підвищення оперативності, все більше впливає на регулятивно-контрольний апарат у бік його спрощення, зменшення втручання і навіть повної ліквідації. Адже витра-ти на дотримання процедур міжнародної торгівлі складають щонайменше 10 % загального обсягу її обороту. Згідно цьому очевидно, що, залишившись осторонь від регіональних і світових інтеграційних процесів, що об'єктивно ведуть до зменшення відповідних витрат, Україна, як і будь-яка інша держава, була б нездатна у стратегічній перспективі підтримувати міжнародну конкурентоспроможність, використовувати переваги активної участі в міжнародному поділі праці. Інша річ, що немає лінійного алгоритму вирішення цього завдання, яке для України стає особливо складним. Історично успадковані диспропорції національного господарства, зокрема, його зовнішньоекономічної сфери, а також географічно-стратегічна “буферність” її території призводять до ситуації, коли в кожному з варіантів підключення до міжнародного коопераційного простору доводиться не тільки враховувати усі “за” і “проти”, але й іноді вибирати за принципом “вибору найменшого зла”. На даному історичному етапі вихідним і кінцевим пунктом дискусій постає питання про співвідношення двох стратегій — в напрямку господарського простору СНД і за його межі. Однак все актуальнішим стає більш детальний поділ “іншого світу”. Це допоможе краще проаналізувати коопераційний потенціал співробітництва України з окремими регіонами і країнами.

Іншою впливовою міжнародною економічною тенденцією є регіоналізація, що певною мірою формально суперечить глобалізації хоча б тому, що вона пов'язана зі створенням нових регулятивних обмежень, однак при цьому є діючою формою її відображення. Найбільш помітною серед регіональних інтеграційних тенденцій у сучасному світі є євроцентризм, що, в силу очевидних географічних та історичних причин, не може не стосуватися життєвих інтересів України.

Членами Європейського Союзу є країни з потужними економічними системами і високим рівнем життя. Однак недоречні безапеляційні скептичні оцінки перспектив входження України в ЄС. Теза про те, що Європа не зацікавлена в сильній Україні, намагаючись швидше бачити її своїм сировинним придатком, не має таких аргументів, які б ґрунтувалися на аналізі світових коопераційно-інтеграційних тенденцій. Ведучи мову про геополітичні та геоекономічні інтереси України, не можна забувати про те, що Європа — це тільки один із центрів впливу в сучасній світовій економіці. Іншими, як відомо, є Північна Америка, де створена Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), і країни Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР). Європа не є ані регіоном із найбільшими темпами економічного росту, ані унікальним прикладом інтеграції (у цьому відношенні конкуренцію їй складає проект НАФТА). І саме її відносна конкурентна слабкість і є одним із сильних об'єднуючих стимулів, який залучатиме інші країни (не виключено, що й Україну) до співпраці.

Серед галузевих напрямків співробітництва найбільш актуальними є машинобудівне, електротехнічне, енергетичне, агропромислове, хімічне, туристичне і медичне. Експортними товарами з України могли б стати добрива, технічні агрегати й устаткування, продукти харчування. Імпортними — морепродукти, кава, нікель, інші кольорові метали, тютюн, цитрусові, цукор-сирець. Причому останній, усупереч дещо спрощеним уявленням про конкурентність кубинського цукру, може стати додатковим чинником збільшення виробничого завантаження вітчизняних заводів, які перероблюють цукор (а їх в Україні понад 190) і експорт готової продукції з України, оскільки сумарний попит на цукор, навіть у географічних сусідів України (з огляду на країни Близького Сходу і Перської затоки), дозволяє розширити його постачання.

Підводячи підсумок вищесказаного, можна констатувати досить виражену і стійку тенденцію реального перетворення економіки України з частини єдиного економічного простору колишнього СРСР на самостійну “національну одиницю” у механізмі глобального поділу праці. І головними показниками в цьому відношенні виступають дані по національному експорту й імпорту: перші свідчать про реальну спроможність економіки брати ефективну участь у міжнародному поділі праці, а другі — про подолання технологічної залежності від постачання з країн колишнього СРСР через однобічність промислового розвитку і слабкість