Інвестування та приватизація

Протягом усього періоду спостережень (1998—2001 роки) інвестиційна активність була загалом вищою у підприємств недержавного сектора. За цього підприємства як державного, так і недержавного секторів приблизно у 60% випадків мають бізнес-план і приблизно однаково часто (близько 75% випадків) підкріплювали його маркетинговим дослідженням. Самі по собі ці показники виглядають досить оптимістично. Але, як видно з таблиці, вони по-різному пов'язані між собою для державного та недержавного секторів. У державному секторі не спостерігається значущої залежності між зростанням і інвестиціями. Незначущим для схильності до інвестування є наявність маркетингу — головної ознаки "нового сектора" в перехідній економіці. Слабшою є залежність від заборгованостей. Причому ці результати навряд чи можуть пояснюватися галузевою структурою, адже відповідні контрольні змінні наявні. Крім того, експорт для державних підприємств виявився теж набагато менш значущим.

Відносно інвестицій у нові машини та устаткування ці тенденції є ще більш рельєфними. Крім того, такі інвестиції робили відчутно більше число недержавних підприємств. Це підтверджує вирішальну роль інституціональних факторів для технологічного оновлення виробництва.

Таким чином, інвестиційний процес, що розвивається на приватизованих підприємствах України, дійсно сприяє формуванню ефективних суб'єктів ринкової економіки і завдяки цьому в зазначеному секторі відбувається стале економічне зростання. В той же час процес відбору серед підприємств державного сектора є принаймні набагато слабкішим. Отже, приватизація виявилася конче необхідною, хоч і не завжди достатньою передумовою створення механізму селекції суб'єктів економіки.

Інвестування та патерналізм

Протягом усього періоду ринкових перетворень не припинялися спроби наділити підприємства промисловості дешевими кредитними та інвестиційними ресурсами замість прямих державних капіталовкладень. Зокрема для цього використовувалися скандально відомі пільгові банківські кредити під державні цільові програми, урядові гарантії під іноземні кредити, гроші Державного інвестиційного фонду та інших позабюджетних фондів тощо. Ще одним важливим, але прихованим джерелом інвестування для "м'якої" підтримки підприємств є заборгованості з бюджетних платежів та за енергію. Але всі без винятку інструменти неринкового інвестування на кшталт згаданих виявилися цілковито неспроможними забезпечити принаймні пристойну ефективність капіталовкладень.

Так, сума невиконання підприємствами своїх зобов'язань по кредитах під гарантію уряду на початок 2000 року склала 4700 млн. грн. Уряд тільки за 1999 р. сплатив по гарантованих неповернених позиках підприємств 1204 млн. грн., а отримав від боржників лише 152 млн. грн., або 13% коштів, витрачених на забезпечення гарантій . За визнанням Володимира Рижова, колишнього радника Президента України і відомого (принаймні в недалекому минулому) прихильника державної допомоги у царині інноваційної діяльності, 93% усіх проектів, що їх фінансував Державний інноваційний фонд, виявилися провальними.

За нашими даними, показники групи підприємств, що користуються відкритими або прихованими субсидіями, виявилися гіршими навіть за показники державних: знаки залежностей вказують на те, що для них інвестиції виступають замінником реструктуризації та маркетингу. За цього підприємства, котрі постійно отримують субсидії, інвестують хоч і менш часто, ніж ті, що дійсно спираються на власні сили, але залежність не має доказової сили (коефіцієнти мають негативні знаки, але не є статистично значущими). Звичайно, причинність тут може бути і протилежною: саме найгірші підприємства накопичують борги та здобувають інші види субсидій. Але висновок від цього не міняється: субсидії в будь-якій формі потрапляють до гірших підприємств. Проводячи патерналістську політику, тобто наділяючи такі підприємства коштами для інвестування, держава пригнічує конкурентний відбір та сприяє збереженню (а можливо, й поширенню!) найгіршої ділової практики.

Політика "підтримки національного виробника", на яку налаштована влада, створює відповідні патерналістські очікування в керівників підприємств. Так, за даними МФК, навіть серед малих та новостворених підприємств дві третини вважають, що держава повинна їм допомагати, якщо вони програватимуть у конкурентній боротьбі, а близько половини із цього числа навіть розраховують на таку підтримку. Серед великих, а особливо державних підприємств таких більше половини з усіх опитаних. І ситуація анітрохи не покращується: за нашими даними, залежності між інвестуванням і схильністю до патерналізму не спостерігається, а відтак не можна стверджувати, що інвестиційний процес дійсно сприяє поширенню установки на економічну незалежність.

Таким чином, унаслідок інвестиційного процесу під впливом більш-менш жорстких бюджетних обмежень поступово, хоч і повільно, але відбувається селекція більш конкурентоспроможних підприємств. Але конкурентоспроможність не супроводжується відмовою від зазіхань на державну підтримку. Окрім суто економічного це має і дуже небезпечний політичний аспект. Якщо уряд на вимогу таких підприємств вдасться до продовження і розширення патерналістської політики, а саме до надання підприємствам державної інвестиційної підтримки через так званий "бюджет розвитку" або пільгове кредитування, це здатне зруйнувати щойно створену, неповну та несталу систему ринкового відбору.

Прямі іноземні інвестиції

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) зазвичай вважають важливим джерелом зростання — не стільки як ресурсу, скільки завдяки їх ролі в розповсюдженні нових технологій та прогресивної ділової культури. Одначе "для танцю потрібні двоє": ПІІ можуть виконувати свою функцію тільки за тої умови, що підприємства будуть готові до сприйняття нових способів ведення бізнесу. З іншого боку, інформаційна асиметрія і проблема захисту прав інвесторів залишаються головними перешкодами для інвестування в усьому світі,